— Негайно.

— Я зрозумів.

Білл розірвав зв’язок.

Стіві зателефонував за чверть години.

— Знайшов? — випалив Вентрон.

Запитання прозвучало, наче ляпас.

— Так. Хлопчак після драфту 2014-го повернувся до рідного Віксбурга в Міссісіпі. Працює офіціантом у місцевому «Popeye’s Pizzas». Сьогодні має вихідний, але я дістав номер його мобільного, він зараз на другій лінії. Перемикати?

— Так.

У слухавці клацнуло. Білл затиснув олівець так, що деревина хруснула, дочекався короткого сторожкого «алло» та промовив:

— Брендоне, це Білл Вентрон, головний тренер «Ренегатів». Привіт.

А тоді замовк. За майже сорокарічну кар’єру Білл промовляв такі слова не менше за півтисячі разів. Власне, у словах нічого надзвичайного не було. Вони не мали жодного значення без тих, кому призначалися, тих, хто пожадливо всотував їх на іншому кінці, — здебільшого зневажених, ображених на весь світ хлопчаків, які давно розпрощалися з мрією стати гравцем НФЛ. Білл знав, що вони потребують трохи часу, щоб оговтатися.

Зрештою зі слухавки вилетіло:

— Та ну нахер…

На обличчі тренера не ворухнувся жоден м’яз. За стільки років він уже звик, що реагують вони всі приблизно однаково.

— П’ятого липня у моєї команди починається тренувальний збір у Фоксборо, штат Масачусетс, — сказав Білл. — Думаю, тобі відомо, де це. Я хочу тебе на ньому бачити.

— Я не…

— Сподіваюсь, ти в непоганій формі. Якщо ні, маєш три тижні, щоби підготуватися.

— Я н-не… бляха.

— Ти розумієш, що я називаю словом «підготуватися»? — Білл Вентрон умів смакувати такі моменти. — За сорок років у НФЛ я не знаю жодного вільного агента, якого би двічі запросили до тренувального табору. Ти або потрапляєш до команди, або про тебе забувають.

Брендон Бартон затих. Зі слухавки не вчувалося жодного звуку — здавалося, хлопчак навіть не дихав, — однак Вентрон відчував, що той його слухає.