Джермейн Гоукінс розминався за кілька кроків ліворуч. Лоуренс затримав погляд на товаришеві, проте той тільки знизав плечима. Під час передматчевих розминок тренери зрідка зав’язують розмову із гравцями суперника, проте зазвичай лише з тими, кого знають особисто (наприклад, із тими, хто колись грав за їхню команду), або ж із зірковими ветеранами Ліги, котрі заслужили на особливе ставлення. Лоуренс не був ні першим, ні — поки що — другим.

— Хвилюєшся? — Вентрон сховав руки до накладної кишені спереду бавовняного ху´ді з логотипом «Ренегатів».

— Якщо відверто: трохи нервую.

— Я теж. — Тренер усміхнувся, проте усмішка протрималася недовго, чоловік неначе засоромився її і, щоби приховати, вдавано закашлявся.

— Для мене це вперше, — пояснив Лоуренс.

Білл Вентрон задумливо втупився у трибуни над тією частиною поля, де під час матчу розташовуватимуться «Загарбники». Сектори заповнювали перші вболівальники, у прохолодному повітрі глухо жебоніли їхні голоси.

— Воно щоразу, наче вперше. — Вентрон зітхнув. Лоуренс дивився на важке, посічене зморшками обличчя, приглядався до загадкових тіней в очах і не міг збагнути, до чого той хилить. — Це Супербоул, до цього ніколи не звикнеш… Думаю, ти ще дізнаєшся.

Ресивер боявся ворухнутися, щоб не зруйнувати крихку чарівливість моменту: грізний Білл Вентрон, який протягом останнього десятиліття чотири рази вигравав із «Ренегатами» чемпіонський титул, мовчазний стратег, із якого на прес-конференціях рідко коли вдавалося вицідити більше за півдесятка слів, замріяно тупився в порожнечу й патякав про унікальність відчуттів перед Супербоулом.

Несподівано тренер опустив голову й зиркнув на Лоуренса:

— Як твій батько?

Ресивер здивовано скинув брови:

— Перепрошую?

— Ми колись спілкувалися, ще коли він грав за Морську Академію. Мій батько тоді тренував команду морпіхів. Не те щоб ми товаришували, проте я іноді згадую Джонатана Ґрейса. Він непогано грав у захисті.

— Батько в чудовій формі, сер, дякую, що поцікавилися. Він зараз тут, на трибунах, ось там, за заліковою зоною. На відміну від мами він не прихильник VIP-зали. Хоче бути серед простих уболівальників.

Білл Вентрон повільно кивнув.

— Він, мабуть, пишається тобою.

— Не знаю, сер. Напевно.

Білл ледь відвів очі, й трохи дивний, як туманом засотаний, погляд уперся в газон неподалік Лоуренсової ступні.

— Тобі варто пишатися таким батьком, — начебто сам до себе мовив тренер. — Далеко не кожен має такого батька, як ти, синку.

Ресивер склав губи в силувану посмішку, через яку могло видатися, ніби в нього запор, і отетеріло кліпнув.