— А чому Бог такий?

Поклавши руку на поперек, Неля Йосипівна нахилилася до онуки:

— Ну дивись. Наш світ по-іншому не поясниш. Хтось зробив цей стіл, хтось збудував наш будинок, хтось пошив твоє плаття. А Бог створив увесь світ. Усесвіт не міг створити сам себе та не міг існувати вічно. Ти ж розумна дівчинка, мусиш сама це розуміти, так? — Вона почекала на кивок, та цього разу Аня не поворухнулася, втупившись у точку на рівні бабусиних грудей, і тоді Неля Йосипівна підсумувала: — І це доводить, що Всесвіт не міг бути створений кимось, хто сам був створений. Тому Бог такий, який є, першооснова всього сущого. Зрозуміла?

Ні, вона не розуміла. Нічого. Складки над переніссям навпаки поглибшали.

— Але чому?

Неля Йосипівна закотила очі та, роздратовано рохнувши, випросталася.

— Ти ще надто мала, щоби зрозуміти.

— Ні, не мала! Поясни!

— Не буду.

— Ну, ба-а!..

— Ні.

— Ба-а-а-а…

Раптом старій дещо спало на думку. Вона збавила вогонь на конфорці та присіла перед дівчинкою.

— Підеш зі мною до церкви? — Кутики старечих губ задерлися, проте усмішка не торкнулася очей; холодний оцінювальний погляд прилипнув до обличчя онуки. — Там ти зрозумієш… або хоча би почнеш розуміти. От побачиш, там гарно!

Аня напружилася і взялася зважувати, що буде, коли відмовиться, і що — коли погодиться. Зрештою несміливо проказала:

— Тато не дозволить.

Неля Йосипівна спробувала підморгнути, проте не змогла: дурнувато блимнула обома очима.

— Ми йому не розповімо.

Дівчинка, затуливши рота кулачком, хихикнула.

— Я тобі все покажу, — продовжила вмовляти бабуся, — якщо не сподобається, більше не ходитимеш. Ну?