І мала кивнула.

Недільного ранку Неля Йосипівна повела онуку до Успенської церкви, що на той час була єдиною, яка діяла в Рівному. До горбачовської Перебудови ще було далеко, проте наприкінці сімдесятих влада облишила пресувати віруючих, тож до схованої у дворах поблизу набережної дерев’яної церковки можна було приходити цілком спокійно. Спочатку Анні було цікаво — похід як-не-як став джерелом нових вражень, — але вона була єдиною дитиною в душному, тісно напханому людьми приміщенні, майже нічого не бачила, не розуміла нічого з того, що чула, і невдовзі нудотно-солодкаві запахи, гугняві співи, надмірна скутість і зосередженість людей довкола їй набридли. Анна, хоч і змучилася, все ж достояла службу до кінця, а потім, плетучись за бабусею додому, осмислювала побачене та зрештою зробила висновок, що для того, аби краще розуміти Бога, потрібно мати велике терпіння та міцні ноги. Її власні стопи палали пекельним вогнем.

Батько оскаженів, коли дізнався. Анна сама розбовкала за два тижні після походу до церкви, і Данило розкричався так, що на шиї поздувалися жили. Потім зателефонував матері та взявся горлати на неї, мовляв, як ти наважилася? Репетував, аж слина летіла. Неля Йосипівна зрештою кинула слухавку, й тільки потому Данило помітив, що Анна заходиться слізьми на колінах у дружини. Кавкаючи, дівчинка намагалася пояснити, що вони просто молилися і не зробили нічого поганого, на що Данило загорлав, що єдина мета молитов — сформувати ілюзію, нібито проблеми замість того, щоб вирішувати, можна перекинути на всесильного бороданя, і що це неправильно, що світ насправді жорстокий і покладатися треба лише на себе.

Трохи заспокоївшись, батько знову набрав матір і попередив: якщо хоче надалі бачитися з онукою, повинна відмовитися від ідеї затягнути її до церкви. Він вислухав відповідь, а тоді навдивовижу спокійним голосом запевнив, що сам подбає про релігійне виховання доньки, — пообіцяв, що відтепер вони щовечора разом читатимуть Біблію.

І вони справді почали читати. Тобто читала Анна, а потім вони обговорювали прочитане.

Минуло багато років, допоки Анна зрозуміла, що саме батько прагнув їй донести. Пам’ятала, як якогось дня наприкінці червня він примусив її прочитати 6-й розділ Книги Ісуса Навина про зруйнування ізраїльтянами Єрихона. Вона ледве продерлася крізь недоладний, важко складений, майже неперетравний текст, нічого, певна річ, не второпавши, після чого батько, як міг, пояснив їй, що таке Ханаан і хто такі хананеї, та попросив ще раз перечитати вірші 6:20 та 6:21: