— То чого це має навчити?

Анна опустила голову та прикусила губу. Починалося найгірше.

— Поваги, — ледь чутно припустила.

— До кого? — Дим із ніздрів немовби надавав ваги його словам.

— До батька… — Дівчинка намагалася за інтонацією вгадати потрібну батькові відповідь, гарячково підшуковувала яке-небудь слово, що змусило би його всміхнутися. — Ну… до батьків.

— Тут десь написано, що Ісак виявляв неповагу до Авраама?

— Ні.

— Тоді не мели дурниць. — Ще одна глибока затяжка, ще одна порція диму крізь ніздрі. — Про що цей уривок? Що ти повинна із нього зрозуміти? Яку мораль видобути із цієї розповіді?

Анна не наважувалася на нове припущення, та й думок ніяких не було, тож лише боязко зиркала на заляпані призахідним світлом штори. Зрештою дуже тихо промовила:

— Я не знаю, тату.

Він куксою вибив книгу з її рук.

— Ця дурнувата притча вчить, що релігія принижує людську гідність! Уяви, як би ти почувалася, якби я зв’язав і потягнув тебе на спалення, бурмочучи, що це звелів мені Бог — просто так, бо йому припекло перевірити мою відданість. — Слова, відлунюючись від стін, літали кімнатою. — Трясця, думай головою! Ось чого це має навчити! Не сприймай на віру те, що твоя бабця намагається втовкмачити у твою голову!

Того вечора батько знову розходився не на жарт. Димів, як ракета на старті, та розгнівано торочив, що схиляти голову перед істотою, яка, розчарувавшись у людях, утопила всіх за винятком однієї сім’ї, не пожалівши ні дітей, ні тварин, боягузливо й ганебно; що люди, чиє сприйняття реального світу ґрунтується на Святому Письмі, в якому, зокрема, йдеться про те, як чоловік, що не мав біологічного батька, через три дні після смерті виліз зі склепу, в якому його поховали, а через сорок днів піднявся на вершину гори та полетів на небо, нічим не відрізняються від дурників, які вірять у карткові фокуси; що релігія вважає відмову від наукового пізнання світу чеснотою, а це справжнє безумство, бо зі злиднів і хвороб Середньовіччя нас витягнула не релігія, а наука; і ще багато всякого, чого Анна не запам’ятала. Під кінець вона вже не слухала, радше відчувала, як слова дрейфують повз неї, і дивилася на скривавлений мазок на обрії, що залишився від денного світла.

А трохи більш як за десять років сталося дещо дивне. На початку червня 1992-го Неля Йосипівна померла, й Анниного батька немовби підмінили. Готуючись до похорону, Данило дбав про дотримання канонів із не меншою одержимістю, ніж налаштовував доньку проти релігії десять років тому. Початок дев’яностих був стрьомним, світ, здавалося, тріщав по швах: Анна щойно закінчила університет і не мала роботи, її батько роботу мав, але йому не видавали зарплату, траплялися вечері, під час яких на тарілках у них не було нічого, крім минулорічної картоплі, та попри це Данило не пошкодував останніх купонів, аби купити все необхідне (іконка, свічки, поховальний віночок), а потім, у день похорону, пожертвував належну суму й уважно простежив, аби священик зробив усе, як потрібно, — панахида, відспівування, запечатування могили.