— Абсолютно, — відрізала Анна.

На Олиному лобі зібралися зморшки — із тону відповіді було зрозуміло, що все якраз навпаки: абсолютно не гаразд, — а потім очі враз розширилися:

— Щось із Владом?

— Та ні! — Анна розсердилася. — Кажу ж, усе гаразд!

Ольга пересмикнула плечима. Анна присіла за столик у куті, якийсь час нервово м’яла в руках ручки наплічної сумки.

— Я тут подумала… — зрештою озвалася, — ти коли завтра виходиш?

Ольга — просто, щоби чимось зайняти руки, — водила сухою ганчіркою по прилавку.

— Як завжди, о восьмій.

— Не хочеш узяти вихідний?

— М-м… — Її брови піднялися. — Ну та хто б не хотів.

— Ти його маєш, — аж надто поспіхом, наче слова обпікали їй горло, сказала Анна. — Я вийду завтра замість тебе. На весь день.

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступила жінка із хлопчиком років шести. Малий узяв морозиво, жінка замовила лате.

Анна почекала, доки вони вийдуть, і вдавано недбалим тоном додала:

— Сьогодні теж можеш бути вільною.

Ольга втупилася в неї. Щось трапилося, без сумнівів, скоїлося щось дуже недобре, проте вона розуміла, що випитувати марно. Вже знімаючи фартух, мовила:

— Заходив Нестор.

— Який Нестор? — не зрозуміла Анна.

— Леоненко. — «Господи, Анно, отямся». — Наш конкурент з іншого боку майдану.

— А, Нестор. — Анна розгублено кліпала й упродовж секунди чи двох після відповіді все ще не розуміла, про кого йдеться. Зрештою згадала: сорокап’ятирічний Леоненко був власником велокав’ярні, яку ставив навпроти кінотеатру «Україна», не далі як за півсотні метрів від «Кутка Янголів». — І що?

— Приніс п’ятсот доларів.