— Бля, що за?.. Що ти?.. Що ти, нахер, із собою зробив?..

Хоча насправді він уже знав… зрозумів, щойно спалахнуло світло.

Його батько безформною грудою горбився у кріслі. Голова — упала набік, лице — наче розтягнутий сміттєвий мішок. Хоча дивився Брендон не на обличчя. Погляд прикипів до звішеної з бильця лівої руки. На підлозі під нею лежав темно-жовтий джгут, а з ліктьової вени в місці з’єднання передпліччя із плечовою кісткою стирчав невеликий шприц. Хлопчак кинувся до батька, ривком висмикнув голку, на кілька секунд уп’явся очима в крихітну ранку на руці, а тоді, збагнувши, що з неї більше не витече жодної краплини крові, заволав:

— ЩО ТИ, БЛЯДЬ, НАРОБИ-И-И-В?!!

Він вдавився власним криком, після чого видав горлянкою звук, якого ніколи раніше не чув, — глибоке гортанне ревіння. Протяжний крик злетів до стелі й забився між балками. Коли в легенях закінчилося повітря, крик розпався на серію коротких, але не менш різких і пронизливих зойків. Ті зойки розліталися будинком і безгучно лускали по кутках, як мильні бульбашки. Коли тітка Деббі вскочила до вітальні, Брендон бився головою об підлогу перед кріслом, на якому сидів його мертвий батько, та нестямно завивав. Тітка спробувала підняти хлопця, проте його очі закотилися, і Брендон зомлів.

18 березня 2010-го

Під час лабораторних досліджень зразків крові, проведених судовим медиком округу Уоррен наступного дня, установили, що в розчині, який Томас Бартон увів собі у вену, було понад двісті шістдесят міліграмів героїну, що більше ніж утричі перевищує летальну для ненаркомана дозу. Те, що Томас Бартон не був героїновим наркоманом, ніхто не з’ясовував. Окружний коронер зрештою так і написав у висновку: причиною смерті стало пригнічення функцій дихальної та серцево-судинної систем унаслідок передозування діацетилморфіном (героїн).

24 березня 2010-го 6 років, 10 місяців і 13 днів до 51-го Супербоулу

Про батькову передсмертну записку Брендон дізнався в неділю, 21 березня, на другий день після похорону, проте тітка Деббі ще три дні ховала від нього листа й віддала його лише 24 березня по обіді, після того як їй зателефонував шкільний психолог і запевнив, що хлопець готовий прочитати батькове послання. Віддаючи племіннику списані нерівними друкованими літерами аркуші А4, Деббі Бартон мала такий вигляд, ніби от-от знепритомніє.

— Якщо хочеш, я посиджу з тобою, — огрядна афроамериканка говорила, начеб із застряглою в горлі шкарпеткою. — Можу навіть їх прочитати.

— Я вмію читати, — відрубав Брендон.

— Як скажеш, добре, все гаразд, просто… ти просто знай, що я поряд.