— Навіть кошмари?

— Навіть кошмари.

— Ми триматимемо зв’язок?

Голлі здивувалася.

— Звісно. Мені ж хочеться дізнатись, чим усе скінчиться. Я дуже цікава людина. І часом встряю через це в халепи.

— А часом — вилізаєш із них.

Голлі всміхнулася.

— Хотілося б у це вірити, — вона допила сік. — Певно, містер Семюелз тобі допоможе. Він трохи нагадує мені Скруджа, що був побачив тих трьох привидів . І, власне кажучи, ти теж.

Ралф розсміявся.

— Заради Марсі та її дочок Білл зробить усе, що зможе. І я допоможу. Нам обом треба якось спокутати провину.

Голлі кивнула.

— Усе, що зможете, а як інакше. Але потім… відпустіть. Як не вмієш відпускати паскудне минуле, то помилки з’їдять тебе живцем, — жінка повернулася до Ралфа й подарувала йому один із тих рідкісних незмигних поглядів. — По собі знаю.

На кухні загорілося світло. Джинні вже встала. Невдовзі трійця питиме каву за цим столиком для пікніків, але поки вони з Голлі були вдвох, Ралф мав іще дещо їй сказати. Дещо важливе.

— Дякую, Голлі. Дякую, що приїхала, і дякую, що повірила. Дякую, що змусила мене повірити. Якби не ти, він би й досі ходив світом.

Вона всміхнулася. Цього разу — своєю сяйною усмішкою.

— Будь ласка, але я радо повернуся до своїх шахраїв, утікачів з-під застави та загублених тваринок.

У дверях показалась Джинні й гукнула:

— Хто хоче кави?

— Усі хочуть! — озвався Ралф.