На мить зависла тиша — поки долалося провалля між світом Ралфа та світом Голлі.

— Ралфе…

Він чекав, що вона скаже.

— Ті… ті штуки, що з нього вилізли… вони нас так і не торкнулися. Ти це сам знаєш, правда?

— Знаю, — відповів він. — Мабуть, мої кошмари здебільшого випливають із канталупи, що я її в дитинстві розрізав, і з того, що там було всередині. Я ж тобі розповідав, так?

— Так.

Він почув у її голосі усмішку, і сам навзаєм усміхнувся, наче вони перебували в одній кімнаті.

— Звісно що розповідав і, мабуть, уже не раз. Інколи я думаю, що в мене з головою не все гаразд.

— Аж ніяк. Як ми з тобою наступного разу говоритимемо, то це я тобі телефонуватиму — після того, як мені насниться, що в шафі сидить він з обличчям Брейді Гартсфілда. І прийде твоя черга розповідати, що ти нормально спав.

Ралф знав, що це правда, бо таке вже траплялося.

— Те, як ти почуваєшся… як я почуваюся… це нормально. Реальність — мов тонкий лід, і більшість людей усе життя ковзає по ньому й провалюється тільки під самий кінець. А ми вже провалилися, але допомогли одне одному вибратися з ополонки. І досі допомагаємо.

«Ти мені більше допомагаєш, — подумав Ралф. — У тебе, Голлі, свої проблеми, але ти справляєшся краще за мене. Набагато краще».

— І в тебе все гаразд? — спитав він. — Ну, по-справж­ньому?

— Так. По-справжньому. І в тебе теж так буде.

— Інформацію прийнято. Телефонуй, якщо почуєш, як під ногами тріскає лід.

— Обов’язково, — сказала вона. — І ти — теж. Це допоможе жити далі.

Знизу долинув голос Джинні:

— Любий, снідаємо за десять хвилин!

— Мені час іти, — сказав Ралф. — Дякую за підтримку.