– Ти на нього дивився?

– Так.

– Я от не думала, що зможу, але подивилася-таки.

– Його вилікують. Мені лікар сказав. Усе в них вийде. Моллі, хочеш, щоб з тобою хтось побув? Я привіз із собою Філліс, вона…

– Ні. Більше нічого для мене не роби.

Вона відвернулася й почала шукати хустинку. Коли відкрила сумочку, Кроуфорд побачив там лист: конверт із дорогого бузкового паперу – такого знайомого.

Кроуфорд напружився. Але іншого виходу не було.

– Моллі.

– У чому річ?

– Віллу прийшов лист?

– Так.

– Тобі його медсестра передала?

– Так, медсестра передала. А ще в них там стоїть купа квітів від усіх тих друзів із Вашингтона.

– Можна мені цей лист?

– Я віддам його Віллу, щойно він попросить.

– Будь ласка, дозволь мені глянути.

– Навіщо?

– Бо йому зараз не потрібні листи від… цієї особи.

Щось було не так із виразом його обличчя, тож Моллі опустила очі на лист і впустила його, разом із сумочкою. Підлогою покотилася помада.

Кроуфорд нахилився, щоб зібрати речі Моллі, й почув, як вона цокає підборами геть, полишивши сумочку.