Наближаючись до будинку, Гарпер побачила жінку, яка стояла в палісаднику, затуляючи однією рукою очі від сонця і приглядаючись до їхнього мандрівного гурту. Ґратчасті двері з виляском зачинилися. Гавкнув пес.
Вони підступили до паркана з рівненько виструганих, лискучих колод, за яким містились усі фермерські будови. Чорний ретривер метався з боку в бік на ланцюгу, кидаючись у їхньому напрямку і без упину гавкаючи. Очі тварини блищали радісним божевіллям.
Через паркан звисало біле простирадло, один край якого лопотів на вітрі. Маркером «Шарпі» на тканині було виведено повідомлення.
МИ ЗДОРОВІ. БУДЬ ЛАСКА, ЙДІТЬ ДАЛІ. ДО МАЧІАЗА 121 МИЛЯ.
ХАЙ ЛЮБИТЬ І МИЛУЄ ВАС БОГ. ДОПОМОГА ПОПЕРЕДУ.
— От же ж мудодзвони, — прошепотіла Еллі.
— Ці мудодзвони, може, дітей мають, — сказала їй Гарпер. — І може, не хочуть, щоб вони згоріли насмерть.
— Згоріли насмерть! — загорлав Джон Руквуд, каркаючи, мов ворон. І закашлявся: сухо, хрипко бухикаючи та здригаючись усім тілом на носилках.
Жінка на ґанку й далі стежила за ними поглядом. Виглядала вона так, наче виринула з іншого століття: у сукні до самих щиколоток та блакитній бавовняній блузці; посивіле каштанове волосся було сховане під хусткою.
На одній з колод, що формували паркан, рядком стояли паперові стакани, наповнені чимось, що здалеку нагадувало помаранчевий «Ґеторейд»[179].
Нік підняв один стаканчик, понюхав, а тоді зиркнув на Гарпер, питаючись дозволу. Вона кивнула, показуючи, що можна пити.
— А що, як це отрута? — запитала Еллі.
— Вбити і простіше можна, — відповіла Гарпер. — Могли б застрелити нас. Б’ємося об заклад, що дядько на другому поверсі має зброю?
Еллі кинула здивований погляд на фермерський будинок. З верхнього вікна, трохи правіше від вхідних дверей, на них позирав чоловік з квадратною щелепою та чорним, як вороняче крило, волоссям — посивілим на скронях, зачесаним назад, оголяючи високе чоло. Його погляд був байдужим і незворушним. Снайперські очі.
Жінка дивилася, як вони п’ють, але не зронила ні слова. Гарпер подумалося, що жовте пійло — то, певно, «Тенґ»[180]. Але, хай там що то було, смакував напій солодко, даючи знову відчути себе людиною.
— Дякую, — мовила Гарпер.
Жінка кивнула.
Гарпер саме збиралася рушати, але раптом стала і перехилилася через паркан.
— Наш друг дуже хворий.