— Онде. То не вітрильник? — запитав Джон, мружачись. — Ви теж його бачите?
— Я нічого не бачу, — відповіла Рене.
— Я теж ні, — промовила Гарпер.
— Ага, он там, — сказала Еллі, тицяючи пальцем.
— А бачиш щось на вітрилі? Невеличка така бризка червоного? — перепитав Джон.
—
Джон повернув голову і запитав кількома жестами Ніка, чи він щось бачить. Нік кивнув і відповів, але Гарпер не встигла розібрати.
— Що він сказав?
— У Ніка найкращий зір, — пояснив Джон дратівним самовдоволеним тоном. — Він теж бачить бризку червоного на вітрилі.
— І що з того? — не зрозуміла Гарпер.
— Ти ніколи не бачила «Боббі Шоу» на воді, — відповів Пожежник. — Судно. А от я бачив. Кілька разів плавав на ньому, того року, як працював вихователем у таборі Віндем. На парусі вітрильника зображено великого червоного краба.
— Ні, — втрутилася Рене. — Джоне, я розумію, до чого ти ведеш, але це не може бути Дон Льюїстон. Просто не може. Чотири тижні минуло. Не знаю, скільки потрібно часу, щоб дістатися морем з Портсмута до Мачіаза, але вже точно не місяць.
— Нам на шляху траплялися перепони, — спокійно відказав він. — Може, Донові теж.
Вони ще якусь мить постояли мовчки, а тоді Еллі розвернула полоз і рушила далі. Решта, одне по одному, рушили за нею, і зрештою Гарпер залишилася стояти сама, пильно вглядаючись у небокрай.
Онде. На самому горизонті. Крихітна біла тріска майоріла серед безмежної блакиті.
Уцяткована згори червоною крупинкою.
29
29
Того ранку, як вони натрапили дорогою на костур, до Мачіаза залишалося близько п’ятдесяти миль.