— Рагу, — висловив припущення Джон.

— Кава, — мовила Гарпер.

— Але з Еллі все гаразд.

— Я не стала її пити, — мовила дівчина. — Не довіряла їм. Вдала, що п’ю, а коли ніхто не пильнував, вилила.

— Дарма ти це зробила, — гукнув Джим, перекрикуючи шум вітру й гуркіт двигуна.

Він відчинив двері рубки і виступив у них, позираючи на корму крізь чистий пластик лицьової панелі. У руці він тримав ствол сорок п’ятого калібру, проте зброя була скерована в підлогу, а не на них.

— Покінчимо з цим цивілізовано, — сказав Джим. — Без страху, без болю. Дамо вам чарівну пілюлю, тоді на бочок — і за борт.

— Ні, — мовила Гарпер. — Ні, ні, ні, ні. Ви не можете. Благаю вас. Це безглуздя якесь. Навіщо? Навіщо вся ця дурнувата шарада? Якого хріна ви нас просто не пристрелили на місці? У вас же було повно часу. Навіщо вся ця вистава?

— Вона не для нас, — промовив Пожежник. — Правда ж?

Джим стенув плечима.

— Я звик думати, що вам, люди, приємніше йти з життя на високій ноті. Заснути, мріючи про місце, де ви будете у безпеці. Де за вами доглядатимуть. Господи, ми ж люди, а не якісь чудовиська. Ми не хочемо, щоб ви страждали. Але... ні. Ні, усе це ми робимо заради громади. Такі, як Вів’єн, звісно ж, вірять у цей острів; більшість з них вірить. Ви гадки не маєте, як це важливо для їхнього морального духу: вірити, що вони рятують людей. Допомагають людям. Якби вони дізналися, що ми відпливаємо від берега, лише щоб викинути людей за борт, їхні серця б не витримали такого. А ще це посіяло б розбрат, — катер знову наскочив на хвилю, і Джим затнувся, вхопившись за дверну раму. — Ви мусите зрозуміти. Хто ви, кажете? Маленька вціліла демократія? Проголосували, чи йти сюди? Що ж, у нас тут теж демократія. Маємо власну розпорядчу раду. Губернатор і ще дванадцятеро, разом зі мною. Ви не єдині вирішили все голосуванням. Ми вчинили так само. І ось це ми й проголосували.