— Ми помремо, — проскімлила Еллі. — З-з-замерзнемо на смерть.

— С-співайте, — вимовила Гарпер.

Еллі недовірливо зиркнула на неї.

Гарпер підвищила голос і завела:

— In every j-job that must be done, there is an element of fun! Find the f-f-fun and, snap! The job is a game![183]

— Нащо? — запитала Еллі. — Нащо? Це т-т-тупо! Все скінчено. Є якась різниця, чи померти за д-д-десять хвилин, чи за д-д-десять годин? Ми тут усі потонемо.

Гарпер продовжувала співати.

— And every task you undertake, becomes a piece of cake... співай давай, бляха! Я не буду з тобою сперечатися!

Останню частину вона проспівала в тон мелодії.

Рене, кліпаючи й розтираючи пухкими руками обличчя, долучилася до Гарпер.

Вони брикалися у воді, їхні голоси підносилися і стихали у такт їхнім рухам на хвилях.

Руки Еллі, вкриті закарлючками драконячої луски, засяяли: жовте світло ширилося від зап’ястків, пірнаючи під рукава змоклої футболки. Теплий блиск полинув з-під каптура жовтогарячого дощовика. Очі дівчини жевріли золотом.

Сяйво, здавалося, збігло її тонкими блідими пальцями, перекидаючись на долоню Гарпер. Жінка відчула тепло, насичене, затишне тепло, яке розтікалося рукою, здіймаючись до тулуба, немов струмені гарячої води у душі.

Їхні тіла диміли у крижаній воді. Коли Гарпер поглянула на Рене, то побачила, що очі жінки блищать. Комір її блузки був розірваний, оголену шию прикрашало осяйне кольє з золотавих смужок.

— Як щодо Ніка? — вигукнула Еллі, коли вони доспівали «Ложечку цукру».

— Співай далі, — мовила Гарпер. — Йому не конче бути при тямі. Він і так нас не чутиме. Ми співаємо до драконячої луски, а не до нього. Співай, трясця.