– Коти влаштували собі під нами бордель, – сказала вона.

Я всміхнулася з відчуттям неймовірного полегшення.

– Не дивно, що ціна була такою привабливою, – додала я.

Її сміх поволі вщухав, увагу Еммі привернуло дещо інше.

– Поглянь! – сказала вона, вказуючи худенькою рукою на небо позаду мене. – Повний місяць. Ні, супермісяць. Так називають це явище. Жовтий і такий величезний, немовби збільшив свою силу тяжіння. Зводить нас із розуму. А котів просто до сказу доводить.

– Можна закласти шлакоблоками, – сказала я, – щоб тварини туди не лазили.

– Ага, – погодилася вона.

Але, ясна річ, ми нічого не зробили.

•

Еммі любила котів. Еммі любила старі дерев’яні будиночки з кріслами-гойдалками на ґанку; а також: горілку, кидати дротики в мапу на стіні під час пиття горілки; вірила у фатум.

В останньому вона була неабияким фахівцем.

Ось чому Еммі була твердо переконана, що рішення переїхати сюди – правильне. Без жодних вагань і щонайменших сумнівів. Через вісім років після нашої останньої зустрічі невідворотна доля знову звела нас разом, наші стежки знову перетнулися в тьмяному приміщенні бару. «Це знак», – сказала вона. Я була тоді п’яна і сприйняла її слова як цілком логічні, наші думки переплелися в химерному хитросплетінні.

Коти, мабуть, теж були знаком – лиш незрозуміло, що він означав. А ще: супермісяць, світлячки, які замерехтіли в унісон із гучним сміхом Еммі, і вологе навколишнє повітря, таке густе, хоч ножем ріж.

Тепер щоразу, коли ми чули дивні звуки, коли я зненацька підскакувала на старому обшарпаному дивані чи на стільці за обіднім столом, Еммі знизувала плечима, промовляючи: «Просто коти, Ліє».

Проте ще декілька тижнів мені снилося, що під нами живуть великі страшні потвори. І щодня, виходячи з дому, я, наче мала дитина, перестрибувала сходи на ґанку, уявляючи, що під ним, згорнувшись клубком або припавши до землі, причаїлися в темряві потвори, тільки жовті очі блищать. Змії. Єноти. Безпритульні скажені собаки.

Не далі як учора один із колег-учителів сказав, що на його подвір’я забрів ведмідь. Ось так: на подвір’ї ведмідь. Наче це буденна річ, на яку не завжди звертаєш увагу. Графіті на мосту чи перегоріла лампа на вуличному ліхтарі. Просто ведмідь.

– Не любите ведмедів, панно Стівенс? – запитав він, вишкірившись у посмішці.

Це був старший вайлуватий чоловік, обручку на його пальці з обох країв покривала напнута шкіра, він викладав історію і, здавалося, віддавав їй перевагу перед реальністю.

– А хто їх любить? – перепитала я, намагаючись розминутися з ним у коридорі.

– Мабуть, вам варто полюбити ведмедів, якщо вирішили мешкати в їхньому краї. – Він говорив надто голосно. – Це їхній дім ви забудовуєте. А де ж їм ще бути?