Загавкав сусідський пес, і я втупилася в щілину між шторами, чекаючи появи перших променів світанку.

У такі моменти, попри всі попередні очікування – розпочати нове життя в чарівному дерев’яному будиночку з кріслами-гойдалками, щодня милуватися природою й дихати її неймовірним повітрям, – все ж таки мені страшенно бракувало міста. Я жадала його, як насолоди від першого ковтка кави вранці, як захоплення від гонитви за сенсацією, як захвату від появи свого імені на сторінках преси.

Спершу, коли я тільки-но переїхала сюди влітку, це був період блаженного спокою – кожен день тішив відчуттям умиротворення та відсутності думок. Прокинувшись уранці, я готувала собі каву, босоніж спускалася дерев’яними сходами з ґанку, відчувала дивовижну близькість із землею, з незнаною досі стихією: мої ступні безпосередньо торкалися ґрунту, травинки пролазили між пальців, місцина ніби приймала мене, вбирала в себе.

Але були й такі дні, коли замість спокою з’являлася порожнеча і я відчувала всередині якесь заворушення, наче спрацьовувала м’язова пам’ять.

Іноді я собі фантазувала: от би з допомогою якоїсь руйнівної шкідливої програми хтось вивів із ладу інтернет, видалив би там усе про нас. Я змогла б тоді повернутися. Почати все спочатку. Стати тією Лією Стівенс, якою збиралася бути.

Розділ 1

Розділ 1

Будинок із характером, казала Еммі, коли йшлося про його вади: жалюгідний напір води в душі; безглузде планування кімнат. Великі розсувні скляні двері на передньому ґанку вели до вітальні та кухні, далі – коридор із двома спальнями та спільною ванною кімнатою. А в кінці коридору – двері «головного» входу, які відчинялися просто в ліс, так ніби дім спроєктували з правильними розмірами, але з неправильною орієнтацією.

Мабуть, найкраще, що я могла сказати про новий дім, – це те, що він мій. Але й це виявилося не зовсім так. Я була орендарем, моя їжа лежала в холодильнику, моїм засобом для вікон відмивали квітковий пилок, який осідав на шибках розсувних дверей.

Будинок досі належав іншій людині. Меблі теж. З попереднього помешкання я привезла з собою обмаль речей. Обмаль, якщо уточнити, що це мої речі з невеличкої квартирки в Пруденшл-центрі Бостона. Барні стільці, які не влазять під стандартний стіл. Два комоди, канапа та ліжко – дешевше було придбати нові, ніж перевозити.

Іноді мені здається, що це мамині слова змусили сприймати це місце та моє рішення сюди переїхати, як щось низьковартісне.

Перед від’їздом із Бостона я наплела матері, що це важливе життєве рішення, зігравши на її почуттях милосердя та добропорядності – собі та їй на користь. Якось, представляючи мене з сестрою своїм друзям, вона сказала: «Ребека допомагає тим, кого можна врятувати, а Лія промовляє за тих, кого вже не врятуєш». І я припускала, що тепер мама напевне оголосить їм щось таке: «Моя дочка взяла річну відпустку, щоб допомагати нужденним діткам». Якщо хтось і здатен усіх переконати, то це моя мама.