Я вдала, що переїхати – це була моя ідея, а не відчайдушна спроба, вхопившись за чужий план, кудись утекти. Адже, що довше я залишалася в Бостоні, то міцніше він стискав мене у своїх обіймах.

Ми з Еммі внесли завдаток, я вже впродовж кількох тижнів марила новим світом, який чекає на мене. Але ніяк не наважувалася оголосити про своє рішення мамі. Запланувала подзвонити, коли вона збиратиметься «на каву» з подругами. Розучувала заготовлену промову, завбачливо готуючи контраргументи:

– Я звільнилася з роботи, перебираюся до Західної Пенсільванії. Працюватиму там у школі, вже про все домовилася. Ти ж знаєш, в Америці досі є чимало місцевостей, де люди бідують. Ні, не сама. Пам’ятаєш Еммі? Мою сусідку по кімнаті, коли я після коледжу проходила стажування? Ми їдемо разом.

Перше, що відповіла мама: «Не пам’ятаю я ніякої Еммі». Наче це було найважливіше. Проте вона завжди так діяла, прискіпувалася до найменших дрібниць, поки врешті-решт не розвалить основу. Методика її допитів також передбачала з’ясування, наскільки ретельно ми підготувалися, чи не покладаємося лише на якусь мрію, що неминуче зруйнується під тиском життєвих обставин.

Я переклала слухавку на інше плече.

– Ми з нею жили в одній кімнаті після коледжу.

На якусь хвилину мама замовкла, але я чітко чула її думки: «Маєш на увазі, коли тебе не взяли на роботу, на яку ти сподівалася влаштуватися після закінчення коледжу, а натомість проходила безоплатне стажування, не маючи де жити?».

– Здається, ти мешкала з… як її? Така руденька? Твоя сусідка по кімнаті в університетському гуртожитку?

– Пейдж, – сказала я, згадуючи, як завжди, не лише ту руду дівчину, але й Арона. – Ми недовго жили з нею в одній кімнаті.

– Зрозуміло, – повільно вимовила мама.

– Я не прошу в тебе дозволу, мам.

Утім, таки просила. Вона це добре знала. І я знала.

– Приходь додому, Ліє. Приходь, поговоримо.

З перших класів мама пильно стежила, щоб ми з сестрою добре вчилися і прагнули досягати високих результатів у всьому. Намагалася нас захистити від помилок, які сама колись зробила. Виховувала самостійних та успішних доньок. І цей статус я, здається, поставила тепер під загрозу.

– Отже, – сказала вона, заходячи з іншого боку, – одного дня ти прийшла на роботу й раптом вирішила звільнитися?

– Так, – відповіла я.

– Але чому?

Я заплющила очі, уявивши на мить, що ми чужі люди, які спокійно можуть казати одне одному такі речі: «Бо в мене проблеми, купа проблем», – а тоді рішуче випростала плечі та випалила заготовлену промову:

– Бо я хочу щось змінити. Не просто збирати та подавати факти. В газеті я лиш тішу власне самолюбство, та й годі. А вчителі потрібні, мамо. Їх завжди бракує. Я зможу бути по-справжньому корисною.