А роїлося на тому ж таки мурі від усяких барвистих афіш і плакатів і про футбольні змагання „України” на площі Сокола-Батька, і про великий фестин у Луговому городі, і що Аматорський гурток Городецької дільниці виставить сьогодні „Дай серцю волю”, початок година восьма, „сидячі білети”, мовляв, по золотому, „стоячі” — тільки по п’ятдесят грошів.

Он дідок у чорних окулярах безупинно крутить катаринку, а катаринка до зарізу скучно терликає „Взяв би я бандуру”. Красноперий птах екзотичної породи витягав закривленим дзьобом чиюсь долю, виписану на рожевому клаптику паперу, тільки за 5 грошів! А присадисті сільські дівчата, що приходили до Львова на службу дороблятися віна, а дороблялись, звичайно, нешлюбних дітей, читали вголос ці ворожіння одна одній, реготалися широко, як із гучномовців, і стригли очима до рекрутів…

Вони ж, бідні „гарбузи” з 33-го полку піхоти, щойно у свято 3-го травня заприсяжені на подвір’ї Цитаделі на вірність чужій „ойчизні”, стояли, як барани, тісно збитою чередою, перестрашені, заголюкані, обстрижені „на нульку”. Дисципліна й прокляті капралі відай добре взяли їх у свої триби, коли хлопці виструнчувались і цокали закаблуками перед кожним фраєром, що носив рогату шапку, а на шапці —,оржелка”!

Ну, а в брамі, само собою, завжди вистойкували панночки і з привітною усмішкою чіпляли вам до ма-ринарки якісь паперчики… Тут щонеділі на щось збирали, бо ми бідні, не маємо держави, не маємо України, а як самі собі не поможемо, то ніхто нам не поможе, тож, само собою, треба було щось капнути до пушки, як не на „Просвіту”, то на „Рідну Школу” або „Захоронку”, чи на вдови й сироти по священиках…

Стояв завжди у тій брамі, як живий болючий докір, інвалід УГА, що продавав газети: „Прошу закупити „Діло”, „Новий Час”, „Наш Прапор”, щось цікаве почитати!” Та й попри нього, звичайно, годі було отак пройти, щоб нічого не купити, дармащо вдома був уже „Вєк Нови”, ще з суботи, та що своє, то своє… І так, поки наш богомолець встиг роздивитись сюди-туди поміж людей, поки перекинувся з деким зайвим слівцем і нарешті добився до Божого місця, то згори, з проповідниці, уже гриміло стоголосою луною: „Во Ім’я Отца, і Сина, і Святого Духа, Амінь. Слава Ісусу Христу!”

Це якраз парох Собору, о. пралат Леонтій Куницький, скінчили казати проповідь.

У церкві Петро Канюка правцював просто до тетраподу, цілував образ св. Юрія на коні і хрест, христився низько до землі і твердою пролетарською рукою бив себе в широкі груди. Потім садовився на своє місце в крилосі і пробував потихеньки, „шевським” басом, підтягати за хором „Господи, помилуй!” На Петра дивились з високих стін, неначе з потойбічної далі, достойні померклі обличчя князів Церкви — митрополитів, кардиналів, навколо нього зідхали старосвітські тьоті та бабусі і втирали невидимі сльози з сухих, зрештою, очей… Крізь вітражі у вікнах закрадалися в церкву миготливі веселки, тепле сонце цілувало Петра в лисий лоб і по руках, за вікнами по небесних блакитних полях роз’їжджались білими колісницями хмари, і папська тіяра на голові Пія IX ставала раз фіолетна, раз золотиста, раз фіолетна, то знову золотиста… А час минав, а час неначе западався в м’яку прірву, і Петрові ставало так легко, та благо на душі, так невимовно благо…