Уже давно замовк під могутнім аркадним склепінням Собору громовий голос проповідника, вже давно загорілись павуки і заблисли свічки на престолі, вже розснувався запашним оболоком дим з кадил, та стрілочник Петро Канюка вже не чув цього і не бачив… Він зразу, як той герой-Антей боровся з лихим духом, з бісовою оманою, він не піддавався і раз-у-раз пролуплював повіки, аж до болю витріщаючи очі на позолочених янголят, на портрети митрополитів, кардиналів, переступав з ноги на ногу, бо то й черевики, пся мать, вже починали його парити та й душно робилось, наче в лазні… Та лихі демони міцніші за смертну людську істоту, за нікчемний порох, струшений із стіп Всевишнього, за марну окрушинку в безмежжях всесвіту… І знемігся стрілочник Петро Канюка в надлюдській борні, а 12 годин нічної служби теж своє зробили, знемігся, сердешний, і задрімав…

А дими з кадил усе снуються та снуються, і ось у тих димах, як у раннє-досвітньому тумані, піднялась крилато до неба рука семафора… (а це священик обернувся від престолу до вірних і зробив рукою знак хреста…). І спалахнули світла, сигнальні світла, червоні, зелені, тисячі світел! — і забряжчали сигнальні дзвінки, тисячі тривожних дзвінків — дзінь-дзінь-дзінь! — і столунно, розкотисто хлинули на третій шлях поїзди… поїзди, з усіх усюдів, з усіх кінців світу з’їхались раптом поїзди, і всі на третій шлях!

…І розгубився стрілочник Петро Канюка, стоїть отетерілий перед дежурною будкою з хоруговкою в руці, а навкруги нього поїзди… поїзди… поїзди мчать, шумлять, свистять… І застиг Петро Канюка, застиг та й обмертвів… Мати Христова, що ж це таке справді? Де дежурний станції, де начальник бюра руху?.. І хто їм, усім нараз, до тристенного лиха, подав знак заїздити?..

У смертній тривозі, весь змитий холодним потом, стрілочник Петро Канюка заметушився, стрепенувся й опритомнів… А то йому над головою електричні павуки горять-горять, а паламарі дзвонять-дзвонять, і хилиться навколішки народ, а з хору котиться-несеться: „Свят, Свят, Свят, Господь Саваот!”

Ну, слава ж Тобі, Господи, це був тільки сон!..

Петро Канюка винувато ховає від людей очі, підкладає під коліно хусточку і падає й собі навколішки, б’ється в груди та безліч разів безладно хреститься, наче хотів би наспіх переблагати Господа, що задрімав у Нього на Службі. А святе Господнє Провидіння над царськими воротами вибачливо жмурить до Петра всевидюще око, і якби промовляє: „Воістину кажу тобі, Петре-стрілочнику, менший твій гріх і менша твоя провина, коли ти здрімався тут, якби мав задрімати на своїй стійці о 10-ій годині 5 хвилин, коли на третій шлях влітає варшавський поспішний поїзд…”