— Тітонька Ізольда каже, що ви — знавець у багатьох сферах, мосьє Беяр. Що ви знаєтесь не лише на альбігойцях, а й на історії вестготів та єгипетських письменах. Першого вечора в Домен де ля Кад я прочитала вашу монографію «Дияволи, злі духи та привиди гірських країв». Тут, у бібліотеці, є один примірник.

Старий посміхнувся, і Леоні відчула, що він теж був радий поновити розмову з нею.

— То я подарував її Жулю Ляскомбу.

— Мабуть, вам довелося витратити багато часу, збираючи всі ці історії в одну книжку, — зауважила Леоні.

— Та ні, не так уже й багато, — невимушено відповів Беяр. — Усе залежить від уміння слухати ландшафт і людей, які населяють цей край. Історії, часто записувані як міфи та легенди про демонів і злих духів, переплелися з характером цього краю не меншою мірою, аніж валуни, гори й озера.

— Звісно, — погодилась Леоні. — Проте чи не здається вам також, що є таємниці, котрі неможливо пояснити?

— Ос, мадемуазель, іеи tanben. Я теж такої думки.

Від захвату Леоні широко розплющила очі.

— Ви розмовляєте провансальською мовою?

— Це моя рідна мова.

— Тож ви не француз?

Старий саркастично посміхнувся.

— Виходить, що ні.

— Тітка Ізольда наполягає, щоб слуги в будинку розмовляли французькою, але вони переходять на провансальську так часто, що їй уже набридло докоряти їм.

— Провансальська є мовою тутешніх країв. Од, Ар’єж, Корб’єр, Разес, і далі — до Іспанії та П’ємонту. Це мова поезії, переказів і фольклору.

— Тож ви теж тутешній, мосьє Беяр?

— Звісно, — стримано відповів він і замовк, явно не палаючи бажанням заглиблюватись у цю тему.

Усвідомлення того, що він зможе перекласти їй слова, що їх вона бачила над входом до каплиці, швидко змінилося спогадом про шкряботіння кігтів об кам’яні плити, схоже на борсання тварини, що потрапила в пастку.

Леоні мимоволі здригнулася.

— А чи правдиві ці історії, мосьє Беяр? — поцікавилась вона. — Про злих духів, демонів, привидів… Вони правдиві чи ні?