— А, дійсно, — почервонівши, сказала Мередіт.
Вона відчула наплив збентеженості й замішання через свою вчорашню поспішність. Їй не хотілося пояснювати ще одну причину свого приїзду до Рен-ле-Бена — справжню причину, — бо то було дуже особисте.
Утім, звідки Хол дізнався, про що вона думала, коли підійшов до неї? Він не був схожим на телепата.
— Так, звичайно ж, — повторила вона. — Я йду по сліду першої дружини Клода Дебюссі. Якщо Ліллі взагалі тут була, то я неодмінно віднайду, коли, як і чому.
Хол усміхнувся.
— Може, поїдемо в моєму авті? Я був би радий відвезти тебе туди, куди ти тільки захочеш.
Мередіт замислилась. Це дало б їй більше часу для нотаток, уважного вивчення місцевості та звіряння мапи.
— Звісно, чом би й ні.
Коли вони проходили крізь двері та спускалися сходами, Мередіт відчула, як дівчина з фотографії на стіні дивиться їй услід.
РОЗДІЛ 45
У денному світлі під’їзна алея та прилегла територія виглядали інакше. Жовтневе сонце затопило парк і забарвило все насиченими кольорами. Крізь напіввідчинене вікно автомобіля Мередіт уловила запах змокрілих учорашніх вогнищ із сухого листя й аромат підігрітої сонцем вологої трави. Трохи далі розсіяні промені сонця падали на темно-зелені кущі та високий самшитовий живопліт. Усе довкола мало золотисто-сріблясті обриси.
— Ми поїдемо в обхід, сільською дорогою до Рен-ле-Шато. Так набагато швидше, ніж пхатись до Куїзи, а потім назад.
Підіймаючись лісистими пагорбами, дорога звивалась і петляла. Дерева буяли всіма відтінками зеленого, коричневого та червоного й мідно-каштанового — горіхи, дуби, яскраво-жовтий рокитник, срібляста ліщина та біла береза. На землі, під соснами, лежали величезні шишки, наче залишені кимсь для того, щоб позначити ними шлях.
Іще один поворот — і раптом вони вискочили з лісу на обшир луків і пасовиськ.
Забачивши перед собою такі пейзажі, Мередіт збадьорилась і повеселішала.
— Як тут гарно! Така разюча краса!