Ще однією новацією Кейса було його асоціювання музичних нот із певними картами великого аркана. Усі вони, за винятком карт XX, Сонце, та IX, Відлюдник, — наче ці два образи стояли осторонь звичного плину подій, — були пов’язані з конкретною мелодією.

Мередіт подивилась на ілюстрацію клавіатури, де стрілками було показано, яка карта пов’язана з якою нотою.

Вежа, Вирок та Імператор стосувалися ноти С; Диявол належав до ноти А; нота D поєднувалася з Закоханими та Силою, а Чарівник і Блазень були пов’язані з нотою Е.

С-А-D-Е. Домен де ля Кад.

Мередіт витріщилась на екран так, наче він хотів якимось чином її надурити.

С-А-D-Е, усі — цілі ноти, і всі пов’язані з конкретними картами великого аркана, що вже встигли проявитися.

Ба більше, Мередіт уздріла ще один зв’язок, який уже довго напрошувався до її раціональної свідомості, але раніше вона його не помічала. Вона витягла успадкований від матері аркуш із фортепіанним твором «Гробниця, 1891». Мередіт знала його напам’ять: сорок п’ять тактів, зміна темпу в середній частині. Стилем і характером він навіював асоціації з дев’ятнадцятим сторіччям, парками й дівчатками в білих сукенках. Відлуння Дебюссі, Саті й Дюка.

І побудований на нотах А, С, D і Е.

На мить Мередіт відволіклася й уявила себе за фортепіано. Не існує нічого, крім музики. Її пальці пурхають над клавішами… А, С, D і Е. Завершальне арпеджіо — і останній акорд стихає та розчиняється в повітрі.

Вона відкинулась на спинку. Усе збігалось, однозначно.

Утім, що все це, в біса, означає, якщо це щось означає взагалі?!

Мить — і Мередіт подумки опинилася в Мілуокі, у музичному класі міс Бріджес повної середньої школи. Знов і знов повторює вона те саме заклинання. «Октава складається з дванадцяти плюс одного хроматичних тонів». Мимовільна посмішка розпливлася на вустах Мередіт. Голос учительки й досі звучав у її пам’яті: «Напівтон і цілий тон є складниками діатонічної гами. Діатонічна гама має вісім тонів, пентатонічна — п’ять. Перший, третій і п’ятий тони діатонічної гами є складниками основного тону акордів, формулою краси, формулою досконалості».

Мередіт віддалася спогадам, щоб вони скеровували її думки. Музика й математика, пошуки закономірних зв’язків, а не випадкових збігів. Вона вдрукувала в пошукове вікно слово ФІБОНАЧЧІ. Нові назви й імена випливли перед її очима. 1202 року Леонардо Пізанський, відомий під прізвиськом Фібоначчі, розробив математичну теорію, у якій числа утворювали послідовність. Після двох початкових величин кожне число було сумою двох попередніх чисел.