Мередіт знову глипнула на портрет. Дати збігалися. Хлопець у солдатському однострої міг бути молодшим братом, кузеном. Навіть сином.

А від нього родинна вервечка простяглася через покоління до мене.

У Мередіт наче камінь з душі впав. Немов тягар незнання, що про нього казав Хол. Натомість озвався обережний унутрішній голос і став застерігати її проти прагнення видавати бажане за дійсне.

Треба все це перевірити. Факти десь тут, поруч. Візьми й перевір.

Її пальці запурхали над клавіатурою. Їй кортіло дізнатися про все та негайно. Мередіт вдрукувала в пошукове вікно слово «ВЕРНЬЄ».

Утім, не знайшла нічого цікавого. Вона розчаровано та з недовірою втупилася в екран.

Невже ж нічого немає? Щось мусить бути!

Жінка спробувала знову, додавши Буск і Рен-ле-Бен. Цього разу вона вийшла на кілька сайтів, що продавали карти Таро, кілька рядків про колоду Буска, але більше нічого вартого уваги не відшукала.

Мередіт відкинулася на спинку. Очевидним виходом із цього глухого кута була реєстрація на родинних пошукових сайтах у цій частині Франції та спроба проникнути в минуле в такий спосіб, хоча це забере певний час. Та може, Мері допоможе шукати з протилежного кінця?

Палаючи від нетерпіння, Мередіт хутко надрукувала Мері електронного листа й попросила її передивитися місцеві історичні сайти в Мілуокі, а також пошукати прізвище Верньє в реєстрі виборців. Утім, вона побоювалася, що у випадку, якщо той солдат був сином Леоні, а не Анатоля, прізвище в нього буде інше. Навздогін вона додала також і прізвище Ляскомб, а лист закінчила довжелезним рядком із поцілунками.

На столі поруч із нею задзвонив телефон.

Якусь мить Мередіт отетеріло витріщалася на нього, не в змозі второпати, звідки воно та що це. Телефон задзвонив знову.

Мередіт ухопила слухавку.

— Слухаю.

— Мередіт? Це Хол.

Вона одразу ж відчула, що справи в нього не дуже добрі.

— Як ти?

— Я телефоную сказати, що повернувся.

— Як ти з’їздив?

Мовчання. А потім пролунало: