— Можна, — нерішуче відповіла Леоні, — хоча це залежатиме від самого запитання.

Ізольда розсміялася.

— Та я просто хотіла спитати, чи є в тебе залицяльник!

Леоні густо почервоніла.

— Я…

— Вибач, я гадала, що наші стосунки вже є досить відвертими. Мабуть, я помилилася.

— Та ні, — хутко відповіла Леоні, не бажаючи виглядати нетактовною та наївною, хоча всі її уявлення про романтичні почуття були почерпнуті виключно з книжок. — Нічого такого. Просто… Просто ви застукали мене зненацька.

Ізольда обернулась і поглянула на неї.

— Тож як? Є в тебе хто-небудь?

Леоні на мить пожалкувала, що не має залицяльника, і сама здивувалася цій скороминущій емоції. Вона мріяла про кавалерів, але таких, які поставали зі сторінок літературних творів або на театральній сцені, де вони співали про кохання та честь. Однак її потаємні фантазії ніколи не асоціювалися з реальними живими чоловіками.

— Мене це мало цікавить, — твердо сказала вона. — І загалом, на мою думку, подружнє життя — це одна з форм неволі.

Ізольда приховала посмішку.

— Може, колись так і було, але не зараз, у наш вік прогресу. Ти ще молода. А всі молоді дівчата мріють про кохання.

— Тільки не я. Я бачила, як матінка…

Вона замовкла, пригадавши бурхливі сцени, сльози, дні, коли вони не мали грошей на харчі, чоловіків, котрі змінювали один одного…

Вираз обличчя Ізольди негайно змінився з невимушено-приязного на похмурий та серйозний.

— Маргариті важко довелося в житті. Вона зробила все, щоб вам з Анатолем добре жилося… Тобі не слід судити її надто суворо.

Леоні відчула спалах гніву.

— Я не збираюсь осуджувати її, — сказала вона різким тоном, неприємно вражена докором Ізольди. — Просто я… Я не бажаю такого життя собі.

— Кохання, справжнє кохання — це безцінна річ, Леоні, — вела далі тітка. — Воно буває болісним, незручним, робить усіх нас шаленцями, але саме воно надає значущості й барвистості нашому життю. — Ізольда зробила паузу. — Любов — це єдине, що перетворює буденне життя на щось дивовижне й піднесене.