Невдовзі він увійшов у глухий провулок, що впирався в підніжжя фортечного муру Сіте. Обережно переступаючи через купи сміття, Констант пильнував, щоб не послизнутись і не впасти. Поверхня дороги була вкрита нальотом мулу, що кольором нагадував імбирний пряник. Повсюдно валялися відходи злиденного життя. Уривки газет, собаче лайно, овочі — настільки гнилі, що навіть шолудиві пси відмовлялися їх їсти. Констант відчував на собі погляди незримих темних очей, що піддивлялися за ним через шпарини у віконницях.
Перед крихітним будиночком, що сховався в тіні фортечного муру, Констант зупинився й різко постукав у двері своєю палицею. Аби знайти Верньє та його шльондру, йому потрібні послуги чоловіка, котрий тут мешкав. Він терпляче чекатиме. Чекатиме доти, доки, на свою втіху, не переконається, що Верньє справді переховується десь поблизу.
У дверях розчинилося маленьке дерев’яне віконце.
Пара налитих кров’ю очей широко розплющилася — спочатку від здивування, а потім від страху. Віконце з тріском захряснулося. Згодом заскреготав засув і двері розчинились.
Констант увійшов усередину.
РОЗДІЛ 53 Домен де ля Кад
Домен де ля Кад
Мінливий вересень із частими поривчастими вітрами поступивсь місцем тихому й теплому жовтню.
Минуло тільки два тижні відтоді, як вони виїхали з Парижа, а Леоні вже заледве пригадувала своє домашнє життя. І на свій подив збагнула, що ця обставина її анітрохи не засмутила. Вона не сумувала ні за паризькими краєвидами, ні за велелюдними вулицями, ні за материною компанією старих матрон. За матір’ю вона теж не сумувала.
Здавалося, що після званої вечері Анатоль та Ізольда зазнали якоїсь незворотної внутрішньої переміни. Очі Ізольди більше не затьмарювала тривога, і, хоча вона легко втомлювалась і подовгу відпочивала у своїй кімнаті, її обличчя пашіло здоров’ям та життєрадісністю. Після успішного прийому вони отримали подячні листи, які свідчили про те, що Рен-ле-Бен був готовий прийняти вдову Жуля Ляскомба до свого товариства.
У ці тихі й спокійні тижні Леоні багато гуляла, досліджуючи кожен куточок маєтку, але зарослої стежини, що вела до гробниці, всіляко уникала. Сонце й осінні дощі забарвили світу яскраві кольори. Співали пташки, з долини доносився поодинокий гавкіт собак, інколи шурхотіла густа трава — то рятувався втечею заєць. Під черевиками Леоні потріскували сухі гілочки, вряди-годи вона зачіпала носками камінці, і вони відлітали вбік; у деревах співали цикади. Словом, маєток Домен де ля Кад був мальовничим і вражав своєю красою. Коли час розширив відстань між нею й тими примарами, з якими вона зіштовхнулась у прохолодній гробниці, Леоні стала почуватися цілковито як удома, їй тепер було невтямки, чому маєток та прилегла територія видавалися її матері тривожними й зловісними. Бо ж тут так гарно та спокійно, — переконувала себе Леоні.