— А чи не бувало вам тут… страшно, я хотіла сказати — самотньо? — спитала Леоні.
Ізольда кивнула.
— Наше подружнє життя тривало лише кілька років. Жуль був чоловіком усталених поглядів та звичок, до того ж більшість часу ми провели поза межами маєтку. Принаймні я.
— Але зараз — зараз вам тут добре?
— Мабуть, я вже просто звикла, — тихо відповіла Ізольда.
Уся колишня цікавість до своєї тітки, дещо притлумлена захватом від учорашньої званої вечері, повернулася різко й негайно, накотилася, немов морська хвиля. Тисячі запитань відразу ж виникли в голові Леоні. І не останнім з них було таке: чому ж Ізольда вирішила все ж залишитися в маєтку, якщо почувалась у ньому не досить затишно?
— А ви дуже сумуєте за дядьком Жулем?
Гілки над їхніми головами гойднулись і щось зашепотіли, забурмотіли, наче підслуховуючи. Ізольда тяжко зітхнула.
— Він був турботливою й тактовною людиною, — обачливо відповіла вона. — І добросердим і великодушним чоловіком.
Леоні підозріло зіщулилась.
— А як же стосовно ваших слів про справжнє кохання? Невже…
— Не завжди в житті буває так, що одружуєшся з коханим чоловіком, — перервала її Ізольда. — Обставини, нагода, злидні — усе це відіграє свою роль.
Утім, Леоні не задовольнила така відповідь.
— Цікаво, а як ви познайомились? У мене було таке враження, що мій дядько рідко залишав маєток, тож…
— Жуль дійсно не любив їздити далеко від дому. Він постійно переймався своїми книгами й дуже відповідально ставився до обов’язків господаря маєтку. Однак він мав традицію раз на рік вибиратися до Парижа, коли ще був живий його батько.
— Отже, під час одного з таких візитів вас і познайомили?
— Так.
Тут увагу Леоні привернули не слова Ізольди, а її жести. Тітка наче мимохіть поклала руку на шию, яка сьогодні, незважаючи на теплу погоду, була закрита легким мереживом. Леоні збагнула, що цей жест був для тітки звичним. Ізольда зблідла, наче пригадавши щось неприємне, про що вона воліла б забути.
— Значить, ви не дуже за ним сумуєте? — наполягала Леоні.
Ізольда всміхнулася своєю загадковою посмішкою.