Її життя в маєтку перетворилося на суцільне задоволення. Уранці вона часто малювала. Спочатку їй кортіло започаткувати серію пейзажів — традиційних і нехитрих, у яких вона сподівалася відобразити мінливий характер осінніх сільських краєвидів. Утім, після неочікуваного успіху, коли напередодні званої вечері вона мимовільно намалювала автопортрет, абсолютно не збираючись цього робити, Леоні продовжила в тому-таки дусі й стала малювати з пам’яті решту сім образів Таро з панелей гробниці. Вона передумала робити подарунок своїй матері, а вирішила, що це буде серія малюнків на спомин Анатолю про їхню спільну подорож. Удома в Парижі, у галереях та музеях, на широких проспектах і в підстрижених парках пишнота природи залишала її байдужою. Однак тут, у маєтку, Леоні відчула якийсь глибинний зв’язок із деревами та краєвидами, що їх бачила зі свого вікна. Із подивом вона виявила, що в кожен свій малюнок вставляє якийсь краєвид маєтку Домен де ля Кад.

Деякі з побачених у каплиці образів Таро пригадувалися швидше й легше відтворювались пензлем на папері. Образ Блазня набув схожості з Анатолем — із виразом його обличчя, постаттю, кольором волосся та шкіри. Жриця асоціювалася з елегантністю та шармом, які Леоні вбачала в Ізольді.

Проте Диявола вона не стала малювати.

Після обіду Леоні зазвичай читала у своїй кімнаті чи гуляла з Ізольдою в парку. Тітка й надалі була обачливою та скритною щодо обставин свого заміжжя, але мало-помалу Леоні примудрилася витягти з неї шматочки інформації, з якої склалася більш-менш цілісна картина.

Ізольда виросла в передмісті Парижа під опікою підстаркуватої тітки, злої та немилосердної жінки, для якої вона була не більше, аніж зайвим ротом. Після її смерті ставши вільною, але без засобів до існування, дівчині довелось у двадцять один рік самій пробивати собі дорогу в житті. Вона найнялася служницею до одного фінансиста та його дружини. Та жінка, знайома Ізольдиної тітки, за кілька років до того осліпла й потребувала щоденного догляду. Ізольда не втомлювалась, бо її робота була легкою. Вона писала під диктування листи й іншу кореспонденцію, читала вголос газети й найостанніші романи, а також супроводжувала свою роботодавицю на концерти й до оперного театру. З лагідної інтонації Ізольди, з якою вона пригадувала ті роки, Леоні зрозуміла, що тітці подобалися фінансист і його дружина. Завдяки їм вона набула знань у царині культури, світських навичок і навчилася розбиратись у моді. Ізольда не розводилася про причини свого звільнення, одначе Леоні припустила, що до цього доклався син фінансиста та його негідна поведінка.