Хол кивнув.

— Тож ви впевнені, що він не сів би за кермо, якби відчував, ідо не в змозі керувати автомобілем?

Шейла знизала плечима.

— Я не можу твердити на всі сто відсотків, але такого я собі не уявляю.

Мередіт подумала, ідо вони обоє, либонь, трохи наївні. Чимало людей кажуть одне, а чинять інше, та все одно — повага та щире захоплення Шейли батьком Хола справили на неї сильне враження.

— У поліції Холу сказали, що вам здалося, наче ви чули, як стався цей нещасний випадок, але тільки вранці збагнули, що насправді трапилося. Це правда? — тихо й лагідно спитала Мередіт.

Тремтячою рукою Шейла піднесла до рота філіжанку з кавою, зробила два ковтки й із легеньким брязкотом поставила чашку на блюдце.

— Якщо чесно, то я не зовсім упевнена, що саме чула. Якщо це взагалі мало якийсь стосунок до аварії.

— Кажіть.

— Ну, це не було вищання гальм або шин, як зазвичай буває, коли на високій швидкості проходять поворот; скоріше, то був просто якийсь гуркіт. — Шейла помовчала. — Я саме слухала «Щільне повітря» Джона Мартіна. Це досить насичена композиція, і тому я почула той звук тільки через те, що він припав якраз на паузу між нею та наступною піснею.

— Коли це сталося?

— Близько першої ночі. Я підвелася, визирнула у вікно, але нічого не побачила. Було темно й зовсім тихо. Тому я вирішила, що то просто повз мій будинок проїхало якесь авто. І тільки вранці, побачивши швидку допомогу й поліцію біля річки, я здогадалася, що сталось.

З обличчя Хола було видно, що він не зовсім тямить, про що йдеться, проте Мередіт збагнула відразу ж.

— Стривайте, — сказала вона. — З’ясуймо це. Наскільки я зрозуміла, ви визирнули у вікно й не побачили світла фар, слушно?

Шейла кивнула.

— І ви сказали про це поліції?

Хол поглянув на доктора О’Доннел, потім на Мередіт.

— Не розумію, яке це має значення.

— Може, й жодного, — швидко погодилась Мередіт. — Проте однаково дивно. Навіть якщо припустити, що твій батько перебрав, то хіба ж міг він їхати без світла?

Хол насумрився.