Перебуваючи в полоні свого горя, Ізольда й досі була на межі між світом, із якого вона на деякий час відлучилась, і незвіданим краєм, що лежав попереду. Голоси, котрі не полишали її, нашіптували, що коли вона рушить уперед, то на залитих яскравим світлом галявинах знайде своїх рідних і близьких, які її люблять та чекають. Там буде Анатоль, осяяний м’яким і лагідним світлом. Там нема чого боятись. У хвилини, коли на неї сходила благодать — принаймні їй так здавалось, — Ізольді кортіло померти, щоб бути зі своїм коханим. Але душа його дитини, що прагнула народитися, виявилась занадто сильною.

Одного похмурого тихого дня, який нічим не відрізнявся від інших, Ізольда раптом усвідомила, як чуття повернулося до її ослаблих кінцівок. Почалося з пальців. Відчуття було таке кволе, що його можна було легко сплутати з чимось іще. Скажімо, з відруховою реакцією на подразнення. Поколювання в кінчиках пальців та під нігтями. Потім злегка засмикались її ноги під ковдрою. А після цього закололо в потилиці.

Вона поворухнула рукою, і рука підкорилась її волі.

Ізольда почула шум. Ні, не те безкінечне шепотіння, що не відпускало її, а звичайнісінький домашній звук стільця, який посунули по підлозі. Уперше за кілька місяців цей звук не був підсилений чи приглушений часом або світлом. Він увійшов у її свідомість без жодного спотворення.

Ізольда відчула, як над нею хтось схилився, відчула на щоці чийсь подих.

— Мадамо?

Вона ворухнула повіками — і вони затріпотіли. Потім почула, як комусь забило дух, почула тупотіння ніг по підлозі та звук поштовхом розчинених дверей, а потім зойк. Долинаючи із зали на нижньому поверсі, він наче пульсував, дужчав, у ньому бриніли нотки радості й упевненості. «Мадемуазеле Леоні! Мадама прокидається!»

Яскраве світло засліпило Ізольду, і вона закліпала очима. Почувся новий шум, потім чиїсь холодні пальці взяли її за руку. Повільно повернувши набік голову, вона розплющила очі й побачила перед собою обличчя племінниці, котра задумливо дивилась на неї.

— Леоні?

Ізольда відчула, як стиснули її пальці.

— Я тут.

— Леоні… — мовила Ізольда й затнулася. — Анатоль, він…

Одужувала Ізольда дуже повільно. Вона ходила, їла, спала, проте поліпшення її фізичного стану було хитким і нестабільним, а в її сірих очах згас вогонь. Горе наче відсторонило її від самої себе. Усе, що вона думала й бачила, усе, що відчувала на дотик і на смак, торкалося болісних струн пам’яті.

Вечорами вона здебільшого сиділа з Леоні у вітальні й розмовляла з нею про Анатоля, поклавши свої тонкі пальці на живіт, що ставав дедалі опуклішим. Леоні слухала розповідь Ізольди про її роман з Анатолем — від першої миті їхнього знайомства до рішення боротися за своє щастя й здійснити обман на цвинтарі Семетьєр де Монмартр, про скороминущу радість їхнього потаємного вінчання в Каркасоні напередодні страшного буревію.