Вона не дозволяла собі навіть подумки повертатися до карт Таро. У її свідомості вони пов’язувалися з трагічними подіями напередодні Дня всіх святих, і хоча їй так і не вдалось умовити панотця Соньєра розповісти про те, що він бачив і робив на прохання її дядька в гробниці, вона добре пам’ятала застереження мосьє Беяра, що диявол Асмодей вештається долинами в лихі часи. І хоча Леоні й не вірила в такі забобони (принаймні, так вона себе переконувала), їй не хотілося ризикувати, бо це могло б спричинити повторення колишніх жахіть.

Вона запакувала свій незакінчений комплект малюнків. Вони були надто болісним нагадуванням про брата й матір. Диявол і Вежа так і лишились ненамальованими. І ніколи Леоні більше не ходила до просіки, обабіч якої росли кущі ялівцю. Її близькість до галявини, де відбулася дуель, краяла їй серце. Дівчина навіть думати не хотіла про те, щоб вирушати в тому напрямку.

Перейми почалися в Ізольди вранці у п’ятницю 24 червня, на день святого Іоанна Хрестителя.

Мосьє Беяр, маючи розгалужену потаємну мережу друзів і знайомих, забезпечив послуги бабки-повитухи зі свого рідного села Лос-Серес.

І вона, і сестра-акушерка прибули якраз учасно перед пологами.

Під обід перейми почастішали. Леоні витерла Ізольді лоба холодною вологою хусткою й розчинила вікна, щоби впустити в кімнату свіже повітря та пахощі ялівцю й жимолості, що росли неподалік у парку. Маріета злегка змочила вуста Ізольди губкою, просякнутою солодким білим вином і медом.

Надвечір Ізольда без будь-яких ускладнень народила хлопчика. Він був у доброму здоров’ї й верещав на ввесь будинок, демонструючи неабияку силу своїх маленьких легенів.

Леоні сподівалася, що з народженням дитини почнеться остаточне одужання Ізольди, що вона стане менш апатичною, менш уразливою, менш відстороненою від навколишнього світу. Леоні, як і вся челядь, мала надію, що з появою дитини, сина Анатоля, в Ізольді знову прокинуться такі потрібні їй любов і бажання жити.

Проте невдовзі після пологів на Ізольду немов упала чорна тінь. Вона турбувалася про здоров’я свого сина, а сама боролась і страждала, намагаючись не зазнати тієї самої жахливої депресії, що спіткала її відразу після вбивства Анатоля. Її крихітний синок, як дві краплини води схожий на свого батька, радше нагадував Ізольді про невіджалувану втрату, аніж давав їй сенс жити.

Невдовзі знадобилися послуги годувальниці.

Минало літо, а стан Ізольди не поліпшувався. Вона здавалася милою й доброзичливою, коли було треба, доглядала за сином, однак у вільні години жила у світі своїх химер, безкінечно переслідувана голосами, що звучали в її голові.