Дебюссі писав здебільшого про себе, аркуш за аркушем укриваючи своїм схожим на павутиння почерком. Та Леоні не нарікала. Це відвертало її думки від власного горя. Вона сміялася, читаючи про його недільні відвідини церкви Сен-Жерве зі своїм другом-атеїстом, куди вони ходили послухати григоріанський спів. Вони навмисне сідали спинами до вівтаря, виявляючи в такий спосіб свою зневагу і до пастви, і до священика, що правив службу.

Леоні не могла покинути Ізольду, навіть якби була вільною від обов’язку та мала змогу подорожувати. Думка про повернення до Парижа була надто болісною. Бо було ще зарано. На її прохання Ашиль та Габі Дюпон регулярно відвідували цвинтар Семетьер де Пассі, де клали квіти на могилу Маргарити Верньє. Ашиль написав, що її гробниця, спорудження котрої як прощальний прояв щедрості оплатив Дюпон, розташовувалась неподалік від могили художника Едуарда Мане. Тихе, затінене місце. Леоні подумала, що її матері мабуть, сподобалось би лежати в такій компанії.

Погода змінилась, коли настав квітень. Він з’явився, немов генерал на бойовищі. Агресивний, шумний, войовничий. Купи хмар стрімко неслися над вершинами гір. Дні ставали дедалі довшими, ранки — світлішими. Маріета дістала свої голки та нитки. Вона розшила сорочки Ізольди та зробила вставки в її спідниці, щоб припасувати їх до змін у її фігурі.

Пробивши зашкарублу кірку на поверхні землі, червоні, білі та рожеві польові квіти несміливо підставили сонцю свої личка. Кольорові цятки, наче краплини фарби, що падали з пензля, більшали, множились і вібрували в довколишній зелені.

Прийшов навшпиньках сором’язливий травень, провіщаючи довші літні дні та сонячні зайчики на тихих плесах. Приїжджаючи до Рен-ле-Бена, Леоні часто ходила в гості до мосьє Беяра або зустрічалася з мадам Буск, щоб попити чаю у вестибюлі готелю «Де ля Рен». Побіля скромних міських будинків співали канарейки, клітки з якими з приходом тепла повісили надворі.

Цвіли лимони й помаранчі, і різким запахом їхніх квітів повнились вулиці. На кожному розі з візків продавали ранні свіжі фрукти, привезені через гори з Іспанії.

Аж ось і Домен де ля Кад забуяв красою під бездонним синім небом. Яскраве червневе сонце освітило блискучі білі піки Піренеїв. Нарешті настало довгоочікуване літо.

З Парижа Ашиль написав, що нарешті метр Метерлінк надав йому дозвіл покласти на музику його нову драму — «Пеллеас і Мелізанда». Він прислав їй також примірник роману Золя «Розгром», дії якого відбувалися влітку 1870 року під час франко-прусської війни. До книжки Дебюссі додав записку, у якій ішлося про те, що він знає: ця книга неабияк зацікавила б і Анатоля, як і самого Дебюссі, бо обидва вони були синами засуджених комунарів. Леоні заледве дочитала цей роман, проте її втішило те, що Ашиль зробив їй такий інтелектуальний подарунок.