Леоні відала, що священик бачив ці статуї в той час, коли ще був живий її дядько. Проте їй було невтямки: чому дванадцять років по тому він вирішив скопіювати фігури, котрі накоїли стільки лиха? За відсутності її друга й наставника Одріка Беяра Леоні ні з ким було поділитися своїми страхами й сумнівами.

Невдоволення перекинулося з гірської місцевості в долину й до Рен-ле-Бена. Раптом поповзли чутки, що нещастя, від яких потерпало місто кілька років тому, знову повернулися. Люди гомоніли про потаємні тунелі, що вели від Рен-ле-Шато до Рен-ле-Бена, та про вестготські поховання. Припущення, що потвора переховується в Домен де ля Кад, стали звучати дедалі гучніше. Вовки та рисі, котрі не боялися ні пасток, ні мисливських рушниць, чимраз частіше нападали на собак, кіз і навіть на волів. Подейкували, ніби то була якась незвичайна істота, над якою не владні закони природи.

І хоча Паскаль і Маріета дуже старалися робити так, щоб ці плітки не досягали вух Леоні, найзлостивіші з розповідей однаково до неї дійшли. Кампанія цькування проводилась тишком-нишком, ніхто нічого не висловлював уголос, і це не давало Леоні змоги прямо відповісти на дедалі міцніший потік нарікань, скерованих проти маєтку Домен де ля Кад і його мешканців.

Джерело чуток визначити не вдавалося, лишалось тільки погодитися з тим, що вони посилювались. Коли зиму змінила волога й холодна весна, чутки про надприродні явища в Домен почастішали. Ходили плітки, буцімто там бачили демонів і привидів, а в гробниці під покровом ночі здійснювалися сатанинські ритуали. Усе це виглядало як повторення тієї ситуації, коли господарем маєтку був Жуль Ляскомб. Люди злі та заздрісні згадували про події 1891 року, що стались у День усіх святих і стверджували, що територія маєтку є лихою й тривожною, що вона прагне кари за скоєні в минулому гріхи.

На придорожніх валунах з’явилися нашкрябані кимось древні заклинання прадавньою мовою, призначені для відлякування демона, котрий знову почав вештатись долиною, сіючи жах. Потім на придорожніх каменях з’явилися намальовані чорною смолою п’ятикутні зірки, а на безіменних гробницях стали залишати обітні вінки та стрічки.

Одного дня, сидячи з Луї-Анатолем у його улюбленому кафе під платанами на Пляс дю Перу, Леоні почула різко й гучно кинуту фразу: «Lou Diable se ris».

Повернувшись до маєтку, вона спитала Маріету, що означають ці слова. «Диявол сміється», — неохоче переклала служниця.

Якби Леоні не знала, що це неможливо, то стала б підозрювати за плітками та чутками руку Віктора Константа.