— Навіть якщо ви повернули книгу до бібліотеки й завірили мене, що ніколи більше її не торкнетеся? — спитав він з легкою іронією в голосі.

Леоні почервоніла.

— Ну, може раз чи двічі перечитувала. Просто щоб поновити в пам’яті її зміст — і тільки.

— А може, це й на краще. Старі не завжди є мудрими. — Він помовчав. — Але ж ви розумієте, що з цим пов’язана ваша доля? Якщо ви зважитеся вдихнути життя в зроблені вами малюнки, якщо ви викличете демона, то чи відомо вам, що він забере вас із собою?

У зелених очах Леоні блиснув страх.

— Відомо.

— От і добре.

— Мені лише незрозуміло, чому демон Асмодей не забрав мого дядька?

Беяр стенув плечима.

— Зло притягує зло, — пояснив він. — Ваш дядько не побажав офірувати своє життя й бився з демоном. Проте на ньому назавжди лишилось його тавро.

— А що, як мені не вдасться…

— Досить, — твердо відказав Беяр. — Невдовзі все й так стане зрозуміло.

Леоні взяла чорний шовковий пакунок і засунула його в простору кишеню свого пальта, потім побігла до камінної полиці й узяла звідти коробку сірників.

Ставши навшпиньки, вона поцілувала Беяра в лоб.

— Спасибі, Саже, — прошепотіла вона. За карти. За все.

Коли Леоні, Одрік Беяр, Луї-Анатоль і Маріета вийшли з вітальні, у залі було темно. У кожному куточку, кожній ніші Леоні чула або бачила ознаки активної діяльності. Син садівника Еміль, котрий уже став дужим і високим парубком, організував унутрішню прислугу й роздав їй усю зброю, яку тільки можна було знайти в будинку. Старий мушкет, абордажні шаблі, витягнуті з виставкових шаф, палиці та кийки. Зовнішня прислуга була озброєна мисливськими рушницями, граблями, лопатами й мотиками.

Леоні відчула шок, якого зазнав Луї-Анатоль, побачивши, як невпізнанно змінилися знайомі обличчя людей, котрих він звик бачити щодня. Його рука напружилась у її долоні.

Зупинившись, Леоні звернулася до прислуги чітким і гучним голосом.

— Я не хочу, щоб ви важили своїм життям, — сказала вона. — Ви віддані й хоробрі люди; я знаю, що мій брат і мадам Ізольда пишались би вами, якби зараз були з нами тут, але це не той бій, де ми зможемо перемогти. — Вона обміряла поглядом залу, вдивляючись у знайомі й не дуже знайомі обличчя. — Благаю вас, ідіть зараз, поки ще є змога. Повертайтеся до ваших родин і дітей.