Яковлєв догадувався, що не тільки в нього, та що міг учинити? Таку жінку, як Ляля Підвойська, за нинішніх умов лише одному чоловікові утримати неможливо, вона хіба що по кишені товстому непманові, однак від непмана не залежить розподіл ролей у театрі…

Подумавши таке, Олекса зрозумів, що й тут він помилився. Зрештою, опасистий непман може підгодовувати того ж режисера Гриншпуна й ставити йому умови — воістину незбагненний людський мурашник і людські взаємини на цьому світі.

Біля “Континенталю” тупцював Швайковський. Довгий, худий, з довгим носом і довгими, мало не до колін руками, він був увесь якийсь виголоджений і нагадав Яковлєву худого й довгоногого хорта, тим паче, що Швайковський час од часу шморгав носом, немов принюхувався.

Жора, побачивши їх, посміхнувся й навіть спробував шаркнути перед Лялею ногою, але вилощений дженджур з нього явно не вийшов. Жора засоромився, заховав довгі ноги за спину й попрямував за Яковлєвим до чисто вимитих дзеркальних дверей, біля яких стовбичив бородатий швейцар із золотими галунами.

Боже мій, подумав скрушно Яковлєв, відшуміли революція та громадянська війна з їхніми жорстокостями, ось тут, зовсім поруч, у скверику, розстрілювали комісарів у шкірянках, потім комісари — золотопогонників, а навіщо? Все повернулося на круги своя, і настане час, коли він з Лялею під’їжджатиме до “Континенталю” на шикарному автомобілі, й швейцар вибігатиме на бруківку, аби відчинити їм дверцята.

Швейцар і зараз відчинив їм двері шанобливо, й зал зустрів їх електричним світлом, музикою і принадним запахом підсмаженого м’яса.

Вони розташувалися за зручним столиком у кутку, замовлення приймав офіціант у чорному сурдуті з метеликом на крохмальній сорочці, але меню було виписане каліграфічним почерком лише на двох аркушах не зовсім білого паперу, шампанського не було, і Ляля презирливо наморщила свого точеного носика. Проте Олекса не звернув на її вибрики уваги: дякуй богові, що є більш-менш пристойна кримська мадера й червоне вино типу бургундського, а вони із Швайковським не заперечують проти звичайної горілки, якщо під неї знайдуться оселедчик та мариновані грибочки. Грибочки знайшлися, крім того, офіціант приніс тонко нарізану шинку й справжні шпроти, шпротів Яковлєв не бачив уже біс його зна скільки, та й коштують, мабуть, біс його зна скільки — згадка про ресторанну дорожнечу штрикнула Олексу в серце, та лише на мить: останні роки навчили жити одним днем і цінувати саме цей день, бо завтрашнього могло й не бути. Щоправда, саме тепер відкрилися якісь перспективи, з’явився якийсь твердий грунт під ногами — за це можна й випити…