Й вони випили по першій — навіть Ляля не відмовилася від чарки горілки. Олекса здогадувався, що саме так і станеться, знав він також, що до кінця вечора Ляля набереться вщент і доведеться брати візника до Пирогівської — що ж, кохання завжди вимагає жертв…

Оркестр заграв фокстрот, який тільки входив у моду, і Яковлєв з Лялею пішли до естради. Олекса бачив, як чоловіки озиралися на його партнершу, це якось підвищувало його самого — мужчина, який володіє такою жінкою, не може бути ординарним.

Танцювати фокстрот Яковлєв навчився в театрі, взагалі, вважав театр мало не академією інтелектуалів, і справді, гарний актор має знати все; музику, сучасну й класичну літературу, повинен танцювати, хоч трохи співати, не кажучи вже про вміння зазирнути в душу людини й розібратися в усіх її відтінках. Либонь, вони танцювали фокстрот чудово, бо навіть музиканти поплескали їм, і Олекса повернувся до столика як на крилах, ковзаючи недбалим поглядом по обличчях ресторанних завсідників. Скільки їх тут — найрізноманітніших… А головне — жодного пролетаря в запраній косоворотці. Білі сорочки й краватки на чоловіках, жінки при парадних зачісках і вечірніх туалетах, але нема вродливішої за Лялю — боже мій, аби ж вона тільки не коштувала так дорого!..

Раптом Яковлєв зачепився за чийсь уважний погляд. Автоматично відвів очі, ще не збагнувши, що це за чоловік, та відразу знову глипнув на нього й подивувався, що не впізнав першої ж миті. Точно, отой колишній царський полковник, здається, його прізвище Яновський, і поруч нього за столиком впівоберта до них з Лялею — Наталя.

Але ж тепер отой полковник став гаражним слюсарем, а хіба слюсарі ходять до “Континенталю”?

Яковлєв відчув, що настрій у нього зіпсувався. Він написав анонімного листа на цього слюсаря, гадав, що знищив його, а той — у “Континенталі”…

Треба ж, один погляд, зустріч очима, і все одразу потьмарилося. Чому? Біс з ними, усіма полковниками світу, плювати навіть на колишніх царських генералів, уже забув і Наталю, і її дурепу-матір, здається, її звуть Серафимою Володимирівною, й він мав нещастя вислуховувати її нескінченні базікання… Однак усе це вже відійшло, все у далекому минулому, невже він справді кохав і навіть опустився до того, що почав з’ясовувати взаємини з оцим полковником?

Яковлєв посміхнувся Лялі, стиснувши її лікоть. Дівчина підвела на нього променисті й вологі від збудження очі, знала: вона тут королева, й всі чоловіки біля її довгих, струнких, узутих у модні “лодочки” ніжок…

Яковлєв налив собі повну чарку горілки й, не дочекавшись Швайковського та Лялі, вихилив по робітничо-селянському, одним ковтком і не закушуючи. Горілка обпекла його, він подивився на Лялю просвітлено, та дівчина маніжно закопилила губу.