І якби не Фрося!

Згадка про Фросю засмутила Івана Івановича — сидить у темному льосі, либонь, плаче, та пехай поплаче, нехай виплаче глупоту з голови, може, трохи порозумнішає.

Каже: коханий!

Набачилися кохання, цих раїв у куренях, поплаче й перестане, он як рвалося в неї серце, коли народила мертву дитину, а забула, заспокоїлася, пережила…

Аби тільки не підвів Длугопольський…

Проте все розраховане й вивірене, похибка виключається, і цього разу він відіграється…

Іван Іванович скосив око на Вариводу. Іде попереду своїх червоних кіннотників і не знає, що це — остання путь. Посміхається, розпашілий від свіжого повітря, мабуть, уявляє, як оточує хутір і нищить бандитів, як рубає їх твоєю гострою шаблею, як кладе направо її наліво, як власноручно прокладає шлях до світової революції. Але ж ніколи по побачити тобі не тільки тої революції, не побачити тобі навіть Фросі, й не знатимеш, що твоя кохана й віддана дружина поплаче-поплаче й знайде собі іншого, не менш коханого, але тепер уже він, батько, подбає, аби комісаровим духом од нього не пахло.

І як він міг прогавити дочку?

Іван Іванович ще раз глипнув очима на зятя й злостиво скривив губи. Але одразу ж згадав Фросю у погребі — певно, не треба випускати її звідти до ранку, аби втомилася й перегоріла, тоді він її візьме голіруч. Проте знав також: не дочекається до ранку. Після того, як скосять кулеметами червоний ескадрон, скоріше в Бердичів: він перший принесе звістку про нещастя, а потім додому, аби звільнити дочку. У погребі ж зимно, лячно й свічка догоряє… А може, вже згасла, й Фрося сама у страшній темряві?

…Свічка й справді догоряла й Фрося дивилася на неї немигаючими очима. Сліз уже не було, виплакалася, безнадія огорнула її, раптом уявила погріб могилою — змела якісь банки з нижньої полиці й простягнулася на холодній дошці, як у труні: склала на грудях руки й попросила у бога смерті. Попросила щиро, бо справді не хотіла жити. Та й для чого жити? Батько зрадив, коханого вбили, зараз згасне свічка, й серце в неї зупиниться…

Фрося відчула, що холод огортає її, либонь, їй просто стало зимно в льосі, але повірила, що приходить смерть, однак від цього не стало жахно — якесь умиротворення огорнуло її, і Фрося зрозуміла, що вмирати зовсім не лячно. Вона перехрестилася, навіки прощаючись із світом, підвелася, щоб задмухати свічку й пришвидшити кінець, і раптом якесь шарудіння долинуло до погреба. Вирішила: це кров гупає в скронях, та почула кроки над головою — хтось ходив по веранді, невже повернувся батько? Але ж повів ескадрон за Іванопіль, а свічка ще не догоріла, отже, не батько…