— Гаразд, осавуле, з богом!

Тепер Вовк з трьома козаками їхав далеко попереду банди, яка розтягнулася на півверсти: рух стримували підводи з боєзапасом, амуніцією, фуражем та продовольством. Це влаштовувало Вовка — знав, кавполк з Бердичева виступив порожнем, до того ж, виступив раніше, він дістанеться Володарськ-Волинського загодя: матимуть час огледітися, відпочити й влаштувати засідку так, щоб ніхто з бандитів не вислизнув.

Кінь під Вовком був добрий — гнідий сильний жеребець, він підтанцьовував, рвався вперед, і Петрові доводилося стримувати його. Проминули Довбиш і скоро дісталися тракту з Житомира на Новоград-Волинський. За версту від тракту Вовк зупинив патруль на горбочку, з якого далеко проглядалася дорога, підкликав Шундяка:

— Вертайся, Трохиме, до отамана. Ми чекатимемо он там, в ярузі. Передаси: все спокійно, нехай підтягаються.

Длугопольський під’їхав через чверть години. Він був у доброму гуморі: Грунтенкова зрада почала забуватися, ніщо не віщувало небезпеки, погода стояла сонячна, отаман відчував за спиною дихання сотні озброєних людей, і це вселяло в нього впевненість та віру в майбутнє.

Разом з Вовком вони знову вискочили на горб, під яким лежав житомирський шлях. Отаман уважно розгледів його у бінокль.

— Порожньо, — сказав. — Я гадаю, осавуло, перескочити тракт треба в темпі, бачите, ліворуч вибалочок — то одразу до нього, а вже потім на путівець.

— Раніше мають переїхати підводи, — порадив Вовк. — Ми з хлопцями перекриємо тракт за версту з обох боків, а потім наздоженемо вас.

— Не заперечую.

За трактом банда знову розтягнулася на півверсти. На перепочинок не зупинялися, поспішали до села Володарськ-Волинського, за яким у відомому отаманові хуторі мали зупинитися на ночівлю.

Вовк на ходу перекусив хлібом з салом — до Володарськ-Волинського лишалося верст десять, і Петро відчув, як тривога почала закрадатися йому в серце. Раптом щось трапилося з Никончуком? А якщо не встиг у Бердичів, десь затримався, кінь ногу зламав? І зараз банда підтягнеться під Володарськ-Волпнський, а там — нікого…

Погладив гнідого по шиї — ну, чого роз’ятрюватися? Никончук — людина надійна, кінь у нього добрий. А комполку своє діло знає: стоять уже тачанки обабіч їхнього шляху, приготувалися кулеметники, а ескадрони готові до атаки…

Тепер уздовж путівця тягнулися скошені поля. Чорніли пари й зеленіла озимина, а над ними кружляли стривожені граки — кружляли й невдоволено крякали, либонь, засуджуючи людей. Сіли верхи, озброєні, кудись поспішають… А чи не краще запрягти здорових і сильних коней у вози чи плуги, орати й угноювати землю, боронувати, засівати й звозити з ланів снопи пшениці? Звичайно, краще, вирішив Вовк, але не сьогодні. Зараз проллється кров, — тигри не б’ються на смерть один з одним і вовки не б’ються, а люди, що говорять одною мовою, рвуть одне одному горлянки! Чи справедливо це? Невже не можна ужитися під таким бездонним блакитним небом — полишити бойових коней, закопати зброю й пестити молодих, вродливих і ніжних жінок? Дожити до старості, спізнати сенс життя і піти з землі без жалю, знаючи, що твою мудрість успадкував твій же онук?..