Петро знову попестив коня по шиї. Попереду при дорозі з’явилася темна смужка лісу. Вовк випростався в сідлі і роззирнувся довкола. Праворуч поля пішли круто вниз, там починалися іршанські заплави; ліворуч за горбочком уже мають стояти кулеметні тачанки — вони вискочать з укриття, коли банда підтягнеться до лісу, перекриють відступ свинцевою зливою. Вовк зупинив коня, підкликав зовсім ще молодого хлопця з карабіном через плече. Наказав:

— Вертайся, Гнате, до отамана. Разом з Юрком — передасте: все гаразд, усе спокійно… А ми з Шундяком до лісу, за ним — Володарськ-Волинський, ми там за версту чекатимемо. Може, перестрінемо когось, то розпитаємо, що там у Володарську…

Хлопці поскакали назад, а Вовк подивився їм услід і сказав Шундякові:

— Дивись, Трохиме, попереду велике село, аби нічого не трапилося.

— А що трапиться? — запитав безжурно. — Заскочили б до Володарська, порубали сільрадівців, і то втіха.

Петро перехопив Шундяків погляд: і справді потішився б, рубаючи, он як очі запалали, а ти його щойно пожалів… Пустив коня риссю — до лісу лишалося версти дві, не більше.

Дубовий гай стояв обіч дороги — густий і тихий, листя вже почало золотитися, а просто біля путівця жевріли червоним якісь невисокі кущі. Петро зупинив коня і дістав наган. Підвів, та не зміг стрелити Шундякові у спину, гукнув Трохима й, коли той озирнувся, натиснув на гашетку. Встиг помітити здивування на Трохимовому обличчі — хлопець упав коневі на шию, і одразу з лісу вискочили вершники.

Один схопив Шундякового коня за повід, двоє інших наблизилися до Петра.

— Товаришу Вовк? — запитав командир з веселими очима.

— Я.

Командир подав руку:

— Комполку Варивода. Усе гаразд?

— Зараз вони будуть тут.

Варивода дав знак, і червоноармійці, спішившись, відвели коня з убитим бандитом у гущавину.

— За мною, — наказав Варивода Вовкові.

Вони проскакали лише кілька десятків метрів: за дубами в улоговині стояли в бойовому строю вершники з червоними зірками на кашкетах — мовчазні й зосереджені, й тільки форкання коней порушувало тишу.

Комполку зиркнув на годинник.

— Скоро, — сказав, і його веселі очі зробилися напруженими. Озирнувся на вершників, мов перевіряючи їхню готовність, і зненацька тишу розірвала довга кулеметна черга. Варивода витягнув шию, прислухаючись. Застрочив ще один кулемет, і тоді комполку підвівся на стременах і вихопив шаблю. Сталеве лезо зблиснуло у сонячних променях, а Варивода, обернувшись до червоноармійців, скомандував:

— По-олк! В атаку марш-марш!..

І, не озираючись, пустив вороного.