Кінь легко перестрибнув придорожну канаву й виніс Вариводу на путівець, за поворотом якого виднілися вже ворожі вершники…

Одержавши повідомлення, що попереду все спокійно, Длугопольський підострожив коня і виїхав на сотню кроків поперед загону. За версту починався ліс, за ним — Володарськ-Волинський, і отаман подумав, що треба обійти село, аби якомога менше цікавих очей побачило його сотню. Зараз головна мета — з’єднатися з Петриком, потім вони приходитимуть у села як господарі й не критимуться від людей, навпаки, підніматимуть їх на війну з червоними, а сьогодні треба поберегтися.

Длугопольський вискочив на невеличкий горбочок, зупинився, спостерігаючи, як піднімають куряву на путівці вершники, і серце сповнилося гордощів: його військо, хоробре й надійне!..

Рушив до гаю, та позаду вдарили кулемети. Отаман гнівно зсунув брови — хто з хлопців посмів бавитися? — та зліва також застрочили, Длугопольський зиркнув туди й побачив на узвишші дві тачанки — він не встиг усвідомити, що сталося непоправне, як кінь під ним здригнувся і впав на коліна.

Длугопольський вивільнив ногу із стремена, жеребець мало не зачепив його копитом, отаман відскочив, замахав руками, вимагаючи нового коня, й побачив, як косять з кулеметів його козаків.

“Пастка, — усвідомив нарешті, — ми потрапили в пастку, і це — кінець!..”

— У атаку! — закричав. — Вперед за мною! — і побіг назустріч вершникам. З жахом відчув, що ніхто не почув його, може, й почули, та не підтримали: його козаки, його вірні хлопці тікали від червоних, а ті з тачанок розстрілювали їх…

А він ішов назустріч чорній, щільній, рухливій масі, що невідворотно насувалося на нього, стріляв у ненависних вершників з маузера, не відчував ні страху, ні люті, тільки якесь небувале духовне піднесення, знав: це його останні секунди — ішов і стріляв, поки не накотилися, розтоптали, розчавили, навіть не помітили в азарті атаки…

41

41

Яковлєв піднявся з Подолу фунікулером на Володимирську гірку, проминув Львівську площу й зупинився біля сорок другого будинку. Постояв, роззираючись, і зайшов до парадного. Мальцев потихеньку югнув за ним, і вчасно: побачив, що Яковлєв дзвонить у квартиру на третьому поверсі. Сюди він заходив удруге, й чекісти знали: у дванадцятій квартирі мешкає Варвара Володимирівна Виноградова — жінка без визначеного роду занять, як здогадувалися у ВДПУ — зв’язкова Центру дії.

Осьмушко стояв біля парадного і розглядав перехожих. Мальцев зупинився поруч, сказав тихо:

— Продовжуй спостереження, я побіг дзвонити…

Він повернувся хвилин через десять, спітнілий і захеканий. Повідомив: