Наступного дня після зустрічі з Мариною до мене зайшов капітан Діас. Він сказав, що один з його друзів через десять днів відпливає до Кадіса, і що, коли я хочу полишити Мехіко, цей друг охоче візьме мене на своє судно. Я згодився і розпрощався з капітаном Діасом. Він був одним з небагатьох хороших людей з-поміж усіх цих іспанських мерзотників.

У Кадісі в порту стояв англійський корабель, що прямував до Лондона, і я купив квиток, хоча мені довелося для цього продати один смарагд із намиста, бо всі гроші, які дала мені Марина, на той час уже я витратив. По правді, мені було шкода розлучатися з цим каменем, але нагальна потреба примусила. Ще один прекрасний смарагд я подарував через кілька років її величності королеві Єлизаветі.

На початку червня я висадився в славному місті Лондоні, де досі ще не бував, і подякував Богові за те, що після численних знегод і випробувань він дозволив мені знов повернутися на рідну землю.

У Лондоні я купив доброго коня і удосвіта виїхав з міста.

Я квапив коня, надвечір він уже виніс мене на той самий пагорб, з якого я востаннє озирнувся на містечко. Усе було, як і раніше, ніщо не змінилося, окрім мене самого.

Я зліз із сідла, підійшов до ставка край дороги і схилився над водою. Так, справді, я змінився. У мені майже нічого не залишилося від того палкого юнака, що їхав цією дорогою двадцять років тому. В очах був біль і туга, риси обличчя загострилися, а на голові і в бороді — на жаль! — чорного волосся залишилося менше, аніж сивого. Я і сам себе не впізнав, тож навряд чи мене впізнають інші. Та чи є кому мене упізнавати? За двадцять років одні, напевно, померли, інші зникли. Адже відтоді, як я одержав листи, доставлені капітаном “Авантюристки” перед моїм відплиттям на Еспаньйолу, я не мав з дому жодної звістки. Що на мене чекає? І головне, що з Лілі? Може, вона вже померла, виїхала кудись або вийшла заміж?

Я сів на коня і пустив його легким галопом. Стежка вела від дороги до пагорба, і там, на лісистому схилі, всього за півмилі від мене, виднівся мій дім. Біля воріт парку, насолоджуючись останнім промінням західного сонця, хтось стояв. Пригледівшись, я упізнав Біллі Мінне, того самого дурника, який колись випустив де Гарсіа, коли я залишив його зв’язаним, щоб поспішити до своєї коханої. Тепер це був старигань із сивими пасмами, із обличчям, вкритим зморшками, у брудному лахмітті. Але я так зрадів, що мало не кинувся йому на шию, — адже він був із моєї юності!

Помітивши мене, Біллі Мінне став канючити милостиню.

— Тут живе містер Вінґфілд? — запитав я, і серце моє затріпотіло в очікуванні відповіді.