Григоренка і ще трьох арештованих (усі троє були агентами СД з місцевого населення) вели на роботу через усе місто найлюднішими вулицями. Конвоювали їх тільки два поліцаї з автоматами. Один ішов попереду, другий — позаду. Але Григоренко не міг знати, що водночас по обидва боки вулиці йшли вдягнуті в цивільне шпиги СД. (Чи міг Григоренко в цей час утекти? Рискуючи життям — міг).

— Тебе за що взяли? — тихо спитав його арештований, що йшов поруч.

— Та ні за що — дурний випадок, — відповів Григоренко.

— Тоді тобі лафа. А мене взяли, коли я ніс вибухівку. Я їм тепер кажу: мені дали віднести — я й поніс, а хто дав, що дав — не знаю.

(Чи повинно було насторожити Григоренка це несподіване визнання? Звичайно. Але він поставився до цього визнання, турбуючись зовсім про інше — коли б не подумали, що він зв’язаний з цим арештованим. І він став триматись від нього осторонь).

Їх привели на залізничну станцію до товарного вагона, що стояв окремо від усіх інших, і почали вивантажувати з нього солдатські посилки. Двоє арештованих працювали в глибині вагона, передавали посилки Григоренку, що стояв на дверях вагона, а третій, стоячи біля вагона, підхоплював посилки і складав на купу. Не минуло й години, як усі посилки вивантажили. Тоді їм наказали перенести їх до пакгауза, який був кроків за п’ятдесят. Вони зробили й це. Один конвойний кудись пішов, а другий — наказавши арештованим сісти на купу шпал, став перед ними.

— Покурити нема? — звернувся до Григоренка той же надто відвертий арештований.

— Усе відібрали, — відповів Григоренко.

Інший арештований, що досі мовчав, сказав тихо:

— Завтра виходжу на волю, накурюсь до блювання.

— А тебе за що взяли? — поцікавився Григоренко.

— За насіння, — усміхнувся той. — А волоських горіхів не помітили. Пощастило, одним словом. А ти загруз міцно? Політичний?

— Дурниця, — сказав Григоренко. — Прийшов у лікарню, а там облава.

— На волю нічого передати не треба?

— Сам скоро вийду.

(Чи повинна була насторожити Григоренка і ця розмова? Звичайно).

Повернувся другий конвойний, і вони повели арештованих назад в СД, і знову через усе місто.

Задум Релінка нічого не дав. Ніхто відбивати Григоренка не намагався, і сам він про втечу не замишляв.

«Спільники можуть ще не знати про його арешт, — правильно думав Релінк. — А сам він, очевидно, повірив, ніби ми не маємо уявлення, що він за пташка. Це вже добре. Тільки заради цього варто було влаштовувати спектакль з роботою…»

Перший стривожився Димко — Григоренко не прийшов ночувати. В кінці дня Димко, виконуючи тепер обов’язки зв’язкового, використав сигнальну схему, яка вступала в дію на випадок тривоги. Але все-таки, Щоб ця схема запрацювала, потрібний був час…