Гестапівців біля кінотеатру не було, і Григоренко без будь-яких ускладнень дійшов до місця, де сподівався побачити мітку — наказ про зустріч. Але мітки не було. Він пішов далі і незабаром опинився біля лікарні для туберкульозно хворих. Сяйнула думка: він згадав, як одного разу Шрагін казав йому про лікарку. Точилася в них тоді розмова про пильність. І як приклад Шрагін розповів йому, як ця лікарка весь час лізе до нього з патріотичними розмовами, навіть натякає, що готова ховати в лікарні патріотів. А він їй не вірить ні на йоту… Тепер, стоячи біля лікарні, Григоренко в думці почав сперечатися із Шрагіним. «Чому він не вірить лікарці? Він взагалі нікому не вірить…» Він умовляв і накручував себе доти, поки не вирішив.

Коло дверей з табличкою «Приймальна палата» йому на якусь мить здалося, що він робить неправильно. Але він зараз же відкинув сумніви і постукав. Двері прочинились, бабуся в білій косинці спитала, кого йому треба.

— Головного лікаря хочу бачити, — по-начальницькому промовив Григоренко.

— Зачекайте тут, — сказала бабуся і зникла.

Хвилин через п’ять на ганок вийшла літня жінка в пальті, поверх якого накинутий білий халат.

— Ви до мене? — спитала вона і, побачивши, що Григоренко бариться з відповіддю, пояснила: — Я головний лікар.

Григоренко оглянувся на всі боки і тихо сказав:

— Ви повинні мене сховати, розумієте?

Любченко довго мовчала, не дивлячись на Григоренка.

— Чому ви зволікаєте? — з погрозою спитав він. — Самі ж казали, що можете це зробити, чи тепер передумали? Тоді так і скажіть, обійдемось.

— Приходьте сюди, коли зовсім смеркне, — сказала Любченко і пішла в приміщення.

До повної темряви лишалося не більше години. Григоренко вирішив далеко не ходити. Він уже зовсім заспокоївся, навіть хвалив себе за рішучість. Повільно дійшов до перехрестя, повернув за ріг, пройшов до наступного перехрестя, знову завернув. І коли він так тричі обійшов лікарняний квартал, стало зовсім темно.

Любченко вже чекала його на ганку.

— Швидко за мною, — шепнула вона.

Вони ввійшли в темний коридор, що пахнув ліками. Любченко показала йому на двері:

— Сюди.

Це був її кабінет. Праворуч — маленький письмовий стіл, на якому стояв телефонний апарат і тьмяно горіла гасова лампа. Ліворуч, за ширмою, — клейончата кушетка, застелена простирадлом.

Біля кушетки ще двері. У розчиненій голландській грубці жевріло вугілля. В кімнаті було дуже тепло, навіть душно.

— Роздягайтесь, — сказала Любченко, сідаючи за стіл.

Григоренко зняв пальто і повісив його на бильце стільця. Але сісти він не встиг — два дужих гестапівці вже викручували йому назад руки.