Розділ 58

Розділ 58

Обдумавши усе, що сталося, Шрагін більше не тішив себе ніякими надіями…

Мовчали мертві стіни одиночки. Мертву тишу час од часу порушувало металеве цокання заслінки на вічку дверей. І тоді в круглій дірці з’являлося живе око тюремника. Кілька секунд воно, не кліпаючи, дивилося на Шрагіна. Потім знову цокала заслінка, і металеве око закривалося. Двічі на день тюремник приносив металеву миску і шматок хліба. Стояв, ждав, поки Шрагін з’їсть, і виходив з мискою. За цими відвідинами тюремника Шрагін лічив дні і ночі.

На третю добу Шрагін спитав тюремника, яка там, на «волі», погода.

— А що тобі до того? — вискалився той.

— Та от не знаю, в чому піти погуляти…

— На тому світі гулятимеш, — по-своєму відповів жартом тюремник і вирвав миску з рук Шрагіна.

Грюкнули металеві двері, брязнули засуви, і знову зсунулися мовчазні стіни. Так, надій ніяких! Як примусити себе не думати про це? Краще пригадувати. Ще раз пройти весь шлях, починаючи з того дня, коли він узнав, що поїде в це місто. І Шрагін примусив себе знову переживати поспішну подорож сюди і потім — кожний день життя й боротьби. Він знову жив і боровся разом із своїми товаришами…

На п’яту добу вранці до камери разом з тюремником зайшов Бульдог.

— Нічого не хочете сказати? — запитав він.

Шрагін не відповів. На обличчі Бульдога майнуло щось схоже на посмішку, і він швидко вийшов.

Бачачи, як тюремник нетерпляче переступає з ноги на ногу, Шрагін їв юшку навмисне повільно, розважливо заїдав хлібом.

— Кінчай сьорбати! — не витримав тюремник. — Тобі наїдатися ні до чого… — Він вирвав з рук Шрагіна миску й пішов, по дорозі вихлюпнувши в парашу рештки юшки.

Цього дня вдруге юшки не дали. А ввечері знову з’явився Бульдог. Він був помітно п’яний і, зайшовши в камеру, довго мовчки дивився на Шрагіна.

— Ну, червоний добродію, говоритимеш? — запитав він глухим голосом, яким завжди розмовляв під час катувань. — Ні? Ну й не треба. Ми самі допоможемо тобі мовчати. Твій трамвай прийшов на кінцеву станцію. Розумієш? Там повороту назад нема… — Він покрутив пальцем перед обличчям Шрагіна. — Там тупик… кінець… Розумієш?

Видно було, що ця розмова тішила гестапівця, весь вигляд, очі, інтонація відбивали його торжество над розумом, волею і навіть над суворою чоловічою красою Шрагіна. Розширене і обважніле донизу обличчя ката вкрилося рожевими плямами.

Шрагін мовчав і з ненавистю дивився йому прямо в лице. Бульдог, почекавши, запитав:

— Значить, мовчиш, як небіжчик? Вважай, що це так і є… — Він помахав рукою, пробурмотів п’яно: «Я ще не прощаюсь», і пішов…