— Будували ще за царя, поклали метрові стіни, та й заглиблені вони в землю на кілька метрів. До речі, першими в’язнями цього корпусу були 1905 року повсталі матроси крейсера «Очаков»… — Він із злістю дивиться на глуху стіну корпусу, зітхає і каже: — Вашим героям утекти звідси немислимо. Рити до них тунель можна тільки від берега, а там навкруги голе місце, і його добре видно з усіх сторожових вишок.

Ми заходимо в корпус і дивимося камери-одиночки. Між ними теж метрові стіни. Кожна камера — це кам’яний ящик за кутими дверима.

— Розумієте, в чому горе, — каже мій супутник. — Навіть якщо припустити, що вашим героям пощастило вирватися з корпусу, — то що потім? Вони опиняються в пустому тюремному дворі, який теж ідеально видно з вишок. А їм же треба ще подолати майже п’ятиметрову тюремну огорожу. Немислимо, немислимо…

Так, я розумію, втеча звідси скидалася б на чудо з дуже гарної казки.

Та не тільки в цьому була б солодка неправда. Я зустрічався в місті з багатьма людьми, які так чи інакше в одному строю із шрагінцями боролися з ворогом. І вони тільки маленька крихта уцілілих. Я їм казав про своє бажання врятувати моїх героїв і просив їх розповісти, як врятувалися вони самі.

— Це був найважчий час, — розказав мені один з них. — Місто захлиналося кров’ю. Я мав загинути, розумієте — мав загинути. Піді мною вже горіла земля. І в цей час керівництво підпіллям наказало мені залишити місто і йти назустріч фронтові. Мені пощастило вийти, і незабаром я став солдатом Червоної Армії. Потім я дійшов з військами до Відня і от не маю навіть подряпини, а мої бойові ордени свідчать, що я і на війні не ховався за плечі товаришів… Тепер у мене є син. Школу кінчає. Минулого року приходить додому весь у синцях, жаліється, що учні в класі сказали, наче його батько, тобто я, ніякий не герой, якщо лишився живий. Він, звичайно, за мене в бійку… Вислухав я його, пішов у садок і, повірите, заплакав. Слово честі. Розумієте, я ж справді з усіх поглядів мав загинути…

Ми стояли і розмовляли на тій вулиці, де номерний знак кожного будинку повторював прізвище мого головного героя. Це тепер вулиця його імені. Нею він кожного дня ходив на завод… До нас підійшов сивий чоловік, спираючись на важку саморобну палицю. Він привітався з моїм співрозмовником по-приятельському, на «ти». Я познайомився з ним і довідався, що він колишній командир полку, з яким мій співрозмовник дійшов до Відня. Узнавши, про що ми розмовляли, він сказав:

— Мене призначили у цей полк в середині війни. Отже, в середині. З того складу, який я прийняв, до Відня дійшло… приблизно… ні, краще не лічити. Така вже була ця війна, і інакше перемогти в ній було неможливо. Така, виходить, війна. Старалися, звичайно, перемагати малою кров’ю, але ж мала кров — теж кров. А в такій війні мала кров — це, брат, все одно могил не перелічити. А от інколи читаєш книжку про війну — острах проймає: як по-молодецькому треба було воювати, а я ж, дурень, не вмів. Ображають такі книжки нас, тих, хто лишилися живими, а головне, тих, загиблих. Ви, як я зрозумів, пишете про чекістів. Ці ж люди весь час на вістря ножа грудьми йшли. Що ж, ви їм подушечки на груди підкладатимете? Оживлятимете мертвих? На радість, виходить, любителям солоденького чтива? Я б цього не робив…