На другий день я поїхав на кладовище, до могили Федорчука.

Ми їхали вчотирьох: Юля, я і два сини Федорчука: один — курсант військового училища, другий — студент художнього інституту, обидва на диво схожі на батька — плечисті, русяві, голубоокі. Вони називали Юлю мамою, хоч народила їх зовсім інша жінка. Обидва вони народилися ще до війни, в маленькому містечку на півночі України. Там і тепер живе їхня рідна мати. У них дві матері. Обидві ці жінки дружать і разом зберігають пам’ять про Федорчука. Треба було бачити, з якою журливою ніжністю ставиться Юля до цих хлопців… Вона сказала мені напередодні: «Я ж знала, що у Саші є двоє синочків, і коли добивалася в гестапо, щоб мені дозволили поховати Федорчука по-людському, то іще тоді думала — от приїдуть на його могилу сини, і я скажу їм, якою справжньою людиною був їхній батько, щоб самі чесно жили, щоб людьми стали…»

Коли ми сиділи біля могили, до нас підійшов Сергій Димко. Він живе і працює в цьому місті, сьогодні в нього перший день відпустки. Сергій зайшов до Юлі, довідався, що вона поїхала на кладовище, і поспішив сюди. Він сидів коло могили понурений і за весь час не промовив ні слова. Здавалося, він не чув, як Юля розповідала синам Федорчука про їхнього батька… Про що Сергій зараз думав, що пригадував? Може, пригадував, як шугав чорний дим з печей Бухенвальду і Дахау, де він провів останній рік війни? Чи як повернувся в це обпалене місто до своєї Зіни, і вони разом, ніби знову, починали жити?.. «Іноді серце як защемить, як защемить — навіщо, думаю, я живий зостався? Мені ж на хлопців Федорчука очі важко підвести…», — сказав він мені, коли ми в місцевому краєзнавчому музеї стояли перед стендом, присвяченим пам’яті Шрагіна і його бойових товаришів. Там була і його фотографія. Біля нас зупинилася група школярів. Вони розглядали експонати, документи, фотографії і пошепки перемовлялися. Хлопець, показуючи на фотографію, мовив: «Усі загинули… усі до одного…» Діти пішли далі. І от після цього Димко сказав, як у нього щемить серце. І потім додав: «Із нас, тих, що вижили, тільки Харченкові пощастило, він з бою не вийшов ні на хвилину…»

По дорозі сюди я заїжджав до Києва і побував у Харченка. Про те, що він пережив, можна написати окрему книжку. Тричі обминувши смерть, втрачаючи останні сили, він пробився, нарешті, через фронт до своїх. Але дивізію, в якій він опинився, було оточено з усіх сторін. Харченко там навіть нічого попоїсти не встиг — разом з дивізією пішов у бій, що закінчився трагічно, — дивізію розгромили.