— Я знаю, друже Вепр, — поспішно втрутився Довбня. — Мені Богдан розповідав. Вони їхали в поїзді…
Надрайонний скривив губи, злегка махнув рукою. Сотенний зрозумів цей жест і відразу ж замовк.
— Скажи, друже Топірець… Коли все це сталося… Ти стояв на лівому фланзі?
— Так.
— А де стояв Карась?
— Майже поруч, у другій шерензі.
— Ти його бачив?
— Так.
— Скажи, ти нічого не помітив? Як він стояв, як дивився… Може, він нервував, може, ти помітив який-небудь рух, помах руки?
Степан зрозумів нарешті, чому Вепр цікавиться Карасем, і те невиразне підозріння, яке виникло в нього раніше й про яке він боявся навіть подумати, знову спалахнуло й обпекло його — це Карась кинув гранату. Хто ж він, цей хлопець? Невже він не спав тієї ночі й чув розмову Юрка з Стефкою? А його відповідь Могилі? Якась дивна й двозначна… Він знав, що ройовий читає якусь книжку, пропонував відпустити полонених: «На якого біса вони нам, друже ройовий? Возитися з ними…» І на галявині, коли вони стояли в строю, у Карася був такий відчай на обличчі, ніби це його збиралися розстрілювати…
Тиша… Всі дивляться на Топірця, всі чекають, що він відповість.
— Ні, нічого не помітив…
Здавалося, що сотенний і Могила полегшено зітхнули. Тільки Вепр, як і раніше, напружено дивиться на Степана. Який пронизливий погляд мають оці маленькі очі, немовби надрайонний бачить його наскрізь.
— Чому відповів не відразу? — посміхнувся Вепр.
— Я повинен був добре пригадати все. Щоб не помилитися.
— І нічого такого не пригадав?
— Ні.
Вепр довго дивився в очі Степанові, але Степан витримав його погляд, не зморгнув навіть.
— Дістаньте з моєї сумки блокнот, ручку, — тихо сказав надрайонний, прикривши очі повіками.
Біль, що було притих, знову нагадав про себе — тупий, упертий, глибокий біль. Погано… А лікаря привезуть годин через чотири, не раніше. Треба було тримати при собі лікаря. Хоча б єврея. Серед євреїв були добрі лікарі. Лікарів, шевців і кравців можна було б і не знищувати… Вепр узяв у руки блокнот і ручку й, то посміхаючись, то кривлячись від болю, написав декілька слів.