— Де вбиті?

— Сюди всіх принесли.

— Совітів закопати в лісі. Разом з вівчаркою.

— Слухаю, друже Вепр.

— Наших приготувати до похоронів. З військовими почестями.

— Ну, це вже як ведеться…

Надрайонний подав Довбні список, втомлено заплющив очі.

— Подивись. Ці люди стояли на лівому фланзі? Ти можеш підтвердити?

Довбня прочитав список.

— Так, ці завжди на лівому, бо найнижчі ростом.

— Всіх знаєш?

— Усіх.

— Хто на підозрі? — розплющив очі Вепр.

Сотенний не чекав такого запитання, по-дурному й розгублено поглянув на надрайонного коменданта й ще раз прочитав список.

— Здається… Нічого такого не помічав…

— Хтось з них кинув гранату… — тихо й багатозначно промовив Вепр і знову заплющив очі.

Довбня остовпів. Він сам уже задумувався над причиною несподіваного вибуху, але йому не могло й на думку спасти, що це була граната, кинута кимось із вояків. Зараз тільки один такий здогад наводив на нього жах. Сотенний отетеріло подивився на Могилу. Той не міг розмовляти, але ствердно закивав головою — він був згідний з надрайонним.

— Хто з цих людей викликає довір’я? На кого ти можеш покластися, як на самого себе?

— Ну, а як же! — у відчаї вигукнув сотенний. — Та хоча б ройовий Топірець. Адже Топірець і привів отих чортів.

— Послати за Топірцем. Хай чекає. Я скажу, коли йому зайти.