— Як?.. Підняв руки, німець ударив, вибив зуби, й повели мене.

— Це теж за чудо треба вважати?

— Аякже! Скільки людей навколо мене було побито, а я, вважай, один в окопі уцілів. Кулемет був поруч, почав косити німців, а в нього снарядом я-а-к трахне!

— А ти с-стріляв? Убив хоча б одного німця?

— Навіщо? Нам не можна людей убивати. Сказано — не убий. Стріляти — стріляв, бо сержант примушував. Тільки я так собі, бахкав куди попало.

Немовби приймаючи доводи Пантелеймона серйозно, Ігор ствердно кивав головою.

— А що? — продовжував баптист. — Коли б усі люди дотримувалися божої заповіді й не вбивали, то війни не було б.

Ігор зняв з себе ремінь і показав на пряжку.

— Знаєш, що тут по-німецькому написано? «З нами бог». У кожного фашистського солдата така пряжка. І вбивають. З божою д-допомогою. З-зрозумів?

— Не говори так, не хули бога. Вони, німці, не справжньої віри, вони ідолопоклонники. На рукотворні образи моляться.

На цьому їх релігійний диспут закінчився. Ігор давно вже зрозумів, що баптист лише завдяки якійсь безглуздій випадковості опинився серед радянських військовополонених, які втекли з табору. І хоч він тільки заважав їм, утруднював шлях до своїх, вони не кинули його. Жаліли? Напевно, ні. Вони були бійцями, їм не до жалості. Просто не могли повести себе інакше: справжня людина залишається людиною за будь-яких умов. Це найвища проба. Але яка жорстока доля у своєму сліпому виборі: ті двоє загинули, а нікому не потрібна людина, яка не зуміє й не захоче помститися за товаришів, залишається цілою й неушкодженого. Каже, не убий…

Ігор не боявся смерті, але він боявся вмерти, не помстившись. А мститись йому було за кого. Інколи йому здавалося, що це гра, що він хитрує сам з собою, з своєю совістю, чинить підлість. Але там, на галявині, совість сказала своє слово, й він уже не соромився чужого мундира. Тільки помститись, тільки б пощастило знову одержати до рук зброю.

— Давай, Пантелеймоне, з’їмо п-половину картоплі. Згідно твого принципу: дасть бог день, дасть бог і харч. Полежимо тут до вечора, п-прославимо господа і — в дорогу.

Як Пантелеймон відчув у господарі крайньої хати «брата во христі» і яка між ними була розмова, це залишилось для Ігоря невідомим.

Вони наткнулися на хутір, розташований біля самого лісу, як уже добре стемніло. Насувалася гроза, блискавки спалахами освітлювали далеку хмару, грім гуркотів здаля. Вирішили пошукати на городі картоплі. Пантелеймон поповз уперед. Ігор знайшов грядку з морквою й порався біля неї, поки не напхав повну пазуху. Пантелеймона не було чути, але на подвір’ї раптом загавкав собака. Ігор причаївся, почекав, поки собака заспокоїться, й почав відповзати до лісу. Там він підвівся, декілька разів тихо свиснув.