Кинулися за панянкою, а її немає, подалася кудись з охоронником. Іншого охоронника, Карася, вона ще раніше кудись відіслала з дівчиною. Штабний сотенний ще гірше розлютився — негайно привести до нього пані — і край. Довбні це набридло — скільки може терпіти людина? — і вія почав відгризатися. Справді, чого до нього причепились? Пані не до нього приїхала, а до Вепра. Тож не тільки він, але й Могила, й охоронник Сокіл чули, що сказав надрайонний: «Будь-який наказ… беззаперечно!» У Вепра й питайте, що це за пані.

Та хіба ж у Вепра спитаєш?.. Справи надрайоніного погані. Лежить непритомний. Обличчя — немов жовток. Навезли лікарів повну хату, навіть акушерку десь розкопали. Ніхто толком нічого сказати не може. Твердять: осколок, кишки, рентген, операція… А Вепр тільки на уколах тримається. От і вір лікарям! Казав він, пропонував привезти бабу-шептуху. Куди там! Могила підвівся з постелі — та й не був він так уже смертельно поранений, холера, щоб лежати, — сказати нічого не міг штабному сотенному, а лишень усе пише в зошиті. Ніби й правильно пише, а штабний горлає на нього: «Будете відповідати разом з Довбнею! Яке мали право виконувати невідомо чиї накази? Де ця пані?»

На цьому не скінчилось. Раптом появляється Марко, й не встиг зіскочити з підводи, як пристав з ножем до горла: «Де пані?» А щоб вас усіх холера забрала! Але все ж таки, де вона ділася? Треба шукати. От лихо! Втомився він за ці дні, набігався, як собака, аж ноги підкошуються. Треба шукати.

І пішли гінці, на всі боки. Де пані? Та сама, яку всі бачили, яка так довго розмовляла наодинці з надрайонним, яка командувала, вибирала для себе охоронників, виголошувала промову над могилою загиблих у сутичці з совітами, яка наказала від імені Вепра відбити обоз у німців. Де ж вона?

Хутір Вишневий, хата під червоною черепицею. Єдина хата з такою покрівлею на хуторі.

Господиня, маленька вагітна жінка, не обманула — її чоловік був дома. Оксана, стискаючи в руці жетон, поспішно зайшла до напівтемної хати й, приглянувшись, побачила чоловіка, що розлігся на ліжку. Він лежав горілиць у верхньому одязі, в брудних чоботях, звісивши одну ногу на долівку, розкинувши руки з великими, важкими кулаками. В його горлі булькотіло й висвистувало, з рота гаряче несло горілчаним перегаром.

Господиня зупинилась поруч з Оксаною і, поклавши одну руку на випнутий-живіт, другою підперши голову, сумно дивилася на чоловіка. Класична поза сільських жінок, які примирилися з своєю гіркою долею.

В Оксани ще жевріла маленька надія на можливу помилку, непорозуміння.