Радник затримався у начальника гестапо ще на добрих півгодини, присвятивши цей час обговоренню питання про те, які форми боротьби з радянськими партизанами треба рекомендувати бандерівцям, щоб їх зв’язки з німцями не впадали у вічі. Це було дуже важливе й делікатне питання — становище мінялося з кожним днем, симпатії населення до радянських партизанів зростали. Цього разу розбіжностей у поглядах не виявилось. Хауссер був задоволений розмовою. І коли радник виходив з кабінету, було схоже на те, що він уже встиг забути про донесення, яке так потішило його й яке Герц зберігає у себе в тонкій папці в шухляді письмового столу.

По дорозі додому Хауссер намагався якомога спокійніше обдумати ситуацію, розкласти все на полички. Становище виявилось не настільки трагічним, як він думав спочатку. Так, командир партизанського загону спритно обвів його, але ще невідомо, хто ж залишиться в дурнях. Ключа до шифру в Пошукайла нема. Навіть розшифровані телеграми зрозуміти буде не так уже й легко: багато дечого в них позначено кодом, відомим тільки Хауссеру й Прістлі. Що могла повідомити своїм про плани радника Хауссера розвідниця, яка видавала себе за Єву? Аж нічогісінько. Зараз вона знає все… Ну, а якщо ця відважна панночка не повернеться з службового відрядження? Причина? Не повернулася і все. Шукайте… Зникнення Єви Фальк не буде бозна-якою незвичайною подією. Німці зникають то там, то сям майже кожного дня. Донесення Осики?.. Штурмбаннфюрер може зберігати його, в своїй папці, скільки йому заманеться.

Прийшовши додому, Хауссер у першу чергу пересунув на підвіконні вазон з фікусом управо. Це означало, що він терміново викликав до себе Вихора.

Одначе першим з’явився не Вихор, а Марко.

— Де Єва? — поквапно запитав його радник.

— Вона залишилась у Вепра. Розумієте…

Хауссер не схотів слухати пояснень Марка.

— Негайно повертайся назад. Знайди Єву і… — радник чиркнув коротким пальцем по своєму горлу. — Одержиш додаткову винагороду.

Маркові вже доводилось виконувати подібні доручення шефа, але цього разу він не повірив своїм вухам.

— Ту панну? — запитав він здивовано.

— Ту саму. Вона повинна загинути відразу ж, як тільки ти побачиш її.

Марко зрозумів, що він почув усе добре, й почав роздумувати вголос.

— Мабуть, найкраще куля… Випадковий постріл. Так інколи буває… Як ви гадаєте?

— Мене не цікавить, як це станеться. Не мені вчити… Годиться все: куля, ніж, сокира… Я вимагаю одного: вона повинна вмерти відразу, не встигнувши вимовити жодного слова. Зрозумів? Щоб і рота не встигла відкрити.

— То найлегша смерть, коли відразу, — погодився Марко. — Людина не мучиться.